Перекладач за покликом серця Попович Євген

Досить часто можна почути, що в Україні справді професійних перекладачів можна перелічити по пальцях однієї руки. Зокрема, ця думка висловлюється щодо якості перекладу на українську книжок. Євген Оксентович Попович був і залишається взірцем з-поміж перекладачів з німецької.

Філолог-германіст за фахом, він встиг попрацювати журналістом, редактором у дитячому видавництві “Веселка”, перш ніж присвятив себе перекладацькій діяльності. Спробував себе у газетній справі на Луганщині, а тоді подався до Києва обходити видавництва, шукаючи будь-якої, аби тільки видавничої справи. Але всюди отримував відмову: то місця не було, то досвіду недостатньо. У душі завжди мріяв про перекладацтво, бо ще студентом відчув смак до художнього перекладу.

Для себе взірцем вважав перекладача, мовознавця і поліглота Миколу Лукаша, вперше про якого почув 1956 року, коли проходив іспит на редакторську посаду у видавництво “Веселка”. Він захоплювався ним і як фахівцем, і як людиною, а в подальшому вони стали добрими приятелями.

“Я був вражений. У мене такі люди, що знали багато чужих мов, викликали пієтет. Доти я знав тільки двох таких людей: Агапія Шамрая, що після війни повернувсь із заслання й отримав дозвіл викладати в університеті… та професора Андрія Білецького, що читав нам курс загального мовознавства… І ось Микола Лукаш. Я ще не чув цього імені, як, мабуть, і ніхто з претендентів на редактора, — хіба що чула його Сусанна Пархомовська, дочка Леоніда Первомайського, яка теж була в такій ролі, як усі ми. Я не знав, що на той час Лукаш уже видав свій переклад «Фауста» Й. В. Ґете, бо коли ми вивчали Ґете в університеті, його ще не було, і я читав «Фауста» по-російському, оригінал прочитав аж багато пізніше. Тепер це ім’я зачарувало мене — поліглот, та ще й добрий перекладач. Що він не просто добрий, а найбільший, тоді ще ніхто не міг мені сказати. Я потім зрозумів це сам. Тільки-но розжився на сякі-такі гроші, я купив Лукашевого «Фауста». А ще почав розпитуватися всіх, хто щось знав про Миколу Лукаша”.

Згодом Попович отримав літературну премію імені Миколи Лукаша, а також премію Максима Рильського. Українською з-під його пера вийшли романи Ернста Теодора Амадея Гофмана, Стефана Цвейга, Томаса Манна, Йозефа Рота, Бертольда Брехта, Еріха Марії Ремарка, Франца Кафки, Генріха Белля, Германа Гессе та інших.

Євген Попович був одним із засновників української перекладацької школи, яка сформувалася в 60-70-ті роки і символізувала виклик передової національної  інтелігенції тодішній тоталітарній системі. Був свідком і учасником відродження українського художнього прозового перекладу. В останні роки своєї діяльності цей знаний фахівець шкодував, що нині не існує колишніх вимог до перекладів та набору і навіть у дитячих книжках трапляються кричущі помилки. Зізнавався, що траплялося редагувати чужі переклади, в яких, бувало, не залишалося жодного неправленого речення.

“Переклад за мого покоління – тих, що прийшли в 50-ті, 60-ті, 70-ті, 80-ті роки, – піднявся дуже високо. Звичайно, перекладали не дуже багато, але наші переклади були не гірші, ніж російські, де культура перекладу плекається давно і де було набагато більше сил і можливості це зробити. Тепер же він іде на спад, бо немає змоги вчити перекладачів”.

Незважаючи на те, що знав бездоганно рідну мову, Попович продовжував її вдосконалювати щодня і щодня навчався. Зрештою його творчість стала зразком художньої адекватності оригіналу і відтворення його іншою мовою. Словники для нього були цікавішими за детективи. Кожен його перекладний твір грунтувався на досконалих знаннях народу, історії, мови, культурних надбань; вирізнявся бездоганним художнім смаком, передавав відчуття кожного слова, безпомилковість його вибору та вимогливість перекладача до свого таланту.

За словами директора видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Івана Малковича, кращого знавця з мовних питань, ніж Євген Оксентович, в Україні не було. Він замість слова “скажімо” казав “даймо”, бо це справжній літературний український вислів.

“Чуття мови — від природи, це хист, без нього не може бути доброго перекладача, хоч, як на мене, може бути непоганий письменник: мати кепський стиль і кепську мову, але пильне око, гострий розум і багату уяву. Для перекладача ж чуття мови — головне. Він може блискуче знати і свою, і чужі мови, але бути глухим до природності звучання фрази, до чистоти її тону, до барви слова”.

За рік до смерті Попович передав свою домашню бібліотеку до фондів Києво-Могилянської академіі. Учні перекладача стверджують, що про нього неможливо говорити у минулому часі, і впевнені, що на тому світі він, мов рівний із рівним, розмовляє зі своїми літературними побратимами Гейне, Гессе, Ремарком чи Манном.