З раннього дитинства я, як і більшість знайомих дівчаток, захоплювалася принцесами. Вони були прекрасними, багатими, успішними, щасливими і завжди виходили заміж за вродливого принца.
Саме казками з малечку мені ненавмисне нав’язували стереотипи: що завжди і при будь-яких умовах треба прагнути стати принцесою, все інше другорядне. Звичайно, мені по-справжньому подобалися працьовита Попелюшка, красуня Білосніжка, безтурботна Спляча красуня (вона ж Шипшинка у казках Братів Грімм), загадкова Осляча шкура. Вони були гідні для наслідування, тому й хотілось понад усе повторити їхню казку в своєму житі. З часом мої смаки змінювалися і вартими захоплення ставали вже відомі люди – ними захоплювалися інші, ними й захоплювалася я. Передусім вони мені подобалися своєю неординарністю, виникало бажання бути схожою на них, я знала про них все і водночас, як я розумію це тепер, я не знала про них нічого. Влучно сказав з цього приводу літературний оглядач Свен Ланґе у онлайн-журналі «Kultura-Extra»: «Де опиняється принцеса після поцілунку принца? Напевне, на кухні».
До Ельфріди Єлінек, відомої австрійської письменниці, лауреата Нобелівської премії 2004 року, в мене особливе ставлення. Навряд чи її можна зарахувати до моїх кумирів, але це була любов з першої книги, яку я не можу забути досі (якщо комусь цікаво, це був роман «За дверима», який вийшов в українському перекладі у в-і Жупанського). Так, я знаю, Єлінек брутальна, огидна, жорстока до чужих почуттів, проте я вже переросла період ілюзій (якщо вони в мене є, то лише тому, що я хочу їх мати), тому мені не «страшно» її читати. Коли вона в різкій формі звертається до читача словами: «Дивись це ти». Я не відвертаю свого погляду, а лише мовчки дивуюсь, що досі не помічала це в собі.
Збірка «Смерть і діва» Ельфріди Єлінек (в чудовому перекладі Оксани Григоренко) – це п’ять драм, об’єднаних й бездоганно оформлених в одну книгу видавництвом «Книги-ХХІ»: «Білосніжка» (1999), «Шипшинка» (2000), «Розамунда» (2002), «Джекі» (2003) та «Стіна» (2003). Ця збірка особлива. Як показує практика, вона подобається навіть тим, хто не читає Єлінек принципово. Це нестандартне трактування загальновідомих історій; складно-плутане плетиво думок в голос відомих кумирів, які волають до публіки тихо, але достатньо голосно, щоб бути почутими і зрозумілими. Потрібно пропустити крізь себе їхні слова, щоб зрозуміти і по-справжньому почути. Книга, яка провокує на глибокі роздуми, – хочеться обговорювати її та сперечатися щодо неї; яку, як здається на перший погляд, не так легко читати (я перечитувала кожну драму по декілька разів, щоб сильніше відчути написане); і яку хочеться розкласти на цитати, щоб смакувати їх у повсякденному житті («Правді байдуже до всього, крім неї самої» або ж «Ніщо, зрештою, не лякає красу дужче, ніж час»).
Звичайно, з сюжетом не все так просто і однозначно. Для того, щоб розуміти ці драми треба передусім знати першооснову: казки про Білосніжку і сім гномів та Сплячу красуню, жіночі історії принцеси Діани, Джаклін Кеннеді, Інґеборґ Бахман та Сильвії Плат. Тільки в цьому випадку текст відкриється перед вами і стане вибухонебезпечним, адже в цих драмах не просто відомі особистості, ідоли стилю, піднесені нами на недосяжний п’єдестал. Ні, це узагальнені жіночі образи, в кожній з героїнь можна вичитати й себе.
Плинність краси, жіночі ілюзії про кохання, взаємна зрада й докори, ревнощі й заздрість, втеча в себе від світу – це все притаманне нам, проте ми вичитуємо це в них, наших кумирах, кожен з яких по-своєму нещасливий і самотній. Ельфріда Єлінек застерігає читача, що не варто створювати собі кумирів і ставити їх собі за зразок, бо він «тим дужче заступає собою нас, чим ближче ми підносимо його до світла, аби роздивитися, якими нам хочеться стати». Все ж краще залишатися собою і прожити своє власне життя, аніж витрачати його на чиєсь, примарне, яке все одно не зможеш повторити.
Зрештою, «Смерть і діва» – це п’ять драм про те, що не знає ніхто; внутрішні страждання принцес, сховані від стороннього ока. Це якісна проза для тих, хто любить читати не лише для розваги, але й для роздумів про вічне.
Мар’яна Глинка
11 thoughts on “Кумири теж бувають нещасливими”