Як не написати автобіографічну новелу про відносини між донькою і матір’ю 

Новела «Мене звуть Люсі Бартон» – це доволі складна, несентиментальна, коротка історія про дочку, яка любить свою маму. Цьогорічне видання уже зрілої письменниці Елізабет Страут ведеться співчутливим, мудрим, проникливим голосом наратора, зануреного в нюанси сімейних відносин. Твір-фікшин, читання якого хочеться розтягнути надовше, однак останні 60 сторінок якого читаються без перепочинку.


Від авторки переможниці Пуліцерівської премії в категорії Fiction за твір «Олівія Кітерідж» (Olive Kitteridge, 2009), #1 NEW YORK TIMES бестселера 60-літньої Елізабет Страут. Книжка 2016 року «Мене звуть Люсі Бартон» була обрана однією з 25 Найкращих книжок cічня iTunes iBooks. Критики вже встигли назвати роман захопливим та прекрасним, чутливим та оманливо простим. Книжка доступна у твердій обкладинці, електронному та аудіо форматах.
«Вона (головна героїня твору – авт.) відкрита для спілкування», – стверджує Страут за чаєм в кафе. Витонченій блондинці, 60-річній авторці властива така ж безпосередність, як і її персонажам, яких ми обговорюємо наче спільних знайомих. Так пише журнал Vogue, ангажуючи до трендовості читання. У 40 років Елізабет Страут хотіла потрапити до програми  MFA Колумбійського університету, призначеної для письменників, які обговорюють роботи студентів і вивчають літературу з практикуючої точки зору. Однак вона взяла пару семінарів за участю Гордона Ліш, який тоді сказав їй: «Ти хороша Страут, але Тобі не вистачає витривалості». Зараз Страут сміється над цим спогадом.  Український простір мовчить з приводу книжок Елізабет Страут, хоча є переклади книжок авторки російської мовою.

Книга починається зі слів Люсі Бартон, головної оповідачки поглядом з майбутнього, яка зі своєю непередбачуваністю і ненадійністю пам’яті, пояснює, що історія, яку вона зважилася розповісти трапилася «багато років тому», коли в середині 1980-х років вона провела довгих дев’ять тижнів в лікарні Манхеттена. Люсі Бартон повільно відновлюється від того, що повинно було бути простою операцією – вирізання апендициту, а стало недіагностованою хворобою після тривалої пост-апендицитної інфекції. Вона відокремлена від чоловіка і двох дочок п’яти і шести років, за якими відчайдушно нудьгує. І от якось вона прокидається від того, що біля підніжжя її ліжка сидить мама. Їй дивно та ніяково від того, що матір, з якою вона не розмовляла протягом багатьох років, навідується до неї.

Для того, щоб дістатися до лікарняної палати, матері довелося вперше сісти в літак і здійснити першу подорож за межі звичного їй міста. «Чи було страшно зловити таксі, мамо?», – запитує Люсі. «У мене є язик, і я використала його», – її мати відповідає різким і оборонним тоном, явно знайомим Люсі. Лікарняна гостя ніжно звертається до неї за давнім прізвиськом – Віззл, однак присутність матері запалює також спогади дитинство – бідності, жорстокого поводження і соціальної ізоляції.

Зараз Люсі успішна письменниця, і вона не хоче згадувати про те, що привело її туди – втечу з дому через стипендію в коледжі, шлюб з більш привілейованим чоловіком, порятунок у великому місті і комфортному житті.

Впродовж п’яти днів вони проводять час разом, придумуючи прізвиська для медсестер і…пліткуючи. Пестливі плітки про людей з бідного, неспокійного дитинства Люсі в Амгаш, штат Іллінойс, стають наче емоційним возз’єднанням, однак за цим сховані напруга і біль. Вони шепчуться про зарозумілу Каті Найслі, яка закохалася в шкільного вчитель (який виявився геєм), а потім уникала свого чоловіка і дочок; кузена Гаррієт, якому «дуже не пощастило в шлюбі», і ставши збіднілим молодим вдівцем виховував дітей; Мерилін Якусь, яка вийшла заміж за чоловіка, якого майже відразу послали воювати у В’єтнам і який «повинен був зробити якусь страшну річ, … і ніколи вже не був таким як раніше»; Мері Мамфорд, відому як Міссісіпі Мері, яка вийшла добре заміж і, здавалося, мала все, але виявила довгостроковий роман свого чоловіка з його секретаркою, у якої був серцевий напад. Люсі і її мати є страшенно близькими і страшенно далекими.

Відсутність у творі «Мене звуть Люсі Бартон» сентиментальності створює потужний образ дитинства, просочений не тільки фінансовими труднощами, але й культурним та емоційним позбавленнями: ​​книжок, журналів, ТБ, сусідів. Соціальний клас, найбільш дискомфортна для американців тема для обговорення, знаходиться в центрі потужного нового роману. Люсі заледве змушує себе сказати, яка поведінка батька так лякала (!) її. Читач розуміє, що його муки є результатом варварства, яке він пережив під час війни. Ветеран Другої світової війни тепер ще й змушений терпіти те, що чоловік її доньки має німецьке походження та біляву німецьку зовнішність.

Страут додає більше гостроти відчуттям, витягуючи слова Люсі: «Я була така щаслива. О, я була щаслива розмовляти з моєю матір’ю». Однак матір не може сказати своїй дочці, що вона любить її, за винятком, «коли та закриє очі». Тут, в лікарняній палаті, принаймні на перший погляд, Люсі відчуває себе в безпеці. Вона відчуває прихильність матері та єврейського лікаря. Вона дрімає, прислухаючись до голосів і думає: «Це все, чого я хочу». Пізніше вона виправляє себе: «Виявилося, що я хотіла чогось іншого. Я хотіла, щоб моя мати запитала про моє життя. Я хотіла розповісти їй про те, чим я живу зараз». Вона пишається своєю дочкою, але не показує цього. Вона любить свою дочку, але не говорить про це, навіть коли та просить.
Саме крізь цю самотність Люсі звіряється читачеві, що спонукало її стати письменником: «Книжки дозволили мені відчувати себе менш самотньою… Я подумала: я буду писати і люди не відчуватимуть себе настільки самотньо».

Якщо матір була центром тяжіння дитинства, та випадкова зустрічна з елегантного бутика одягу та заразом письменниця Сара Пайне стає гравітаційним тяжінням дорослого життя Люсі. Під час письменницьких майстер-класів в штаті Арізона Сара дає пораду, яка допомагає читачам зрозуміти призначення цілої книжки. «Ви матимете тільки одну історію», – вона сказала. «Ви пишете одну історію в багатьох варіаціях. Ніколи не турбуйтеся про історії. У вас вона тільки одна». Зустрічаємо в тексті також позародинні стосунки з сусідом на ймення Джеремі, який висловлюється з приводу есе Люсі, що та повинна бути «безжалісною, як письменниця».

Новела має три головні теми – сім’я, хвороба, гроші, і три часові лінії – спогади, перебування в лікарні, і нове захоплення письменством. Твір написаний від першої особи неймовірно вільним стилем, з контрастом до  попереднього досвіду героїні та зі складними усезнаючими (!) оповідачами. Елізабет Страут грається письменницькими формами та методами відображення історії, але жодним чином не робить це безсистемно. В книжці є цілковита завершеність подій – розлучення та нові відносини, але нема прикінцевої прописаності. «Але це моя історія. Саме ця. І мене звуть Люсі Бартон».

Якщо повернутися до назви й обкладинки, то саме через простоту і легкість я обрала цю  книжку. Якщо ви думаєте що не варто відкривати книжку позбавлену спокійних, внутрішньо описових емоцій, ви однозначно не шкодуватимете про затрачений час. Книжку варто читати не лише через сюжет, але й через атмосферу, манеру письма та спокій опісля.

Якщо б Елізабет Страут досі не отримала Пулітцерівську премію, то цей роман, безсумнівно, приніс би їй цю перемогу за психологічну гостроту. А «текстова» думка романістки Сари Пейн про те, що «це не моя робота, щоб читачі знали, що це голос оповідача, а не приватна думка автора» яскраво перегукується з висловлюванням авторки Елізабет Страут – чи «Мене звуть Люсі Бартон» має автобіографічне підґрунтя.

«Наступного ранку в лікарні – сьогодні це вже кілька років по тому – я виразила мамі свої хвилювання щодо того, що вона не спить, і вона сказала, що мені не варто хвилюватися про її не-спання, що вона звикла клювати носом усе своє життя. А потім знову почався невеликий потік слів та здавлені відчуття, які ніби проривалися крізь неї, коли того ранку вона раптом почала згадувати про своє дитинство, впродовж якого вона звикла клювати носом. «Ти навчишся це робити, коли не відчуватимеш себе в безпеці», – сказала вона. «Ти завжди можеш подрімати сидячи».

«Люсі прийшла нізвідки», – говорить один герой. Але Люсі знає, що ніхто не може прийти нізвідки: щодня нас переслідує наше минуле. «Це повинен бути шлях, яким більшість з нас маневрує у світі», –  обмірковує Люсі. «Наполовину  знати, наполовину ні, щоразу повертатися до спогадів, які не можуть стати правдою».

Марічка Удуд

(Visited 287 times, 1 visits today)