Якщо ти чогось не отримав в дитинстві – це на все життя

Після прочитання “Олівії Кіттерідж дуже хотілося знову зануритися в гострий психологізм прози Елізабет Страут. Тому чекати перекладу нової книги My Name is Lucy Barton я не стала і прочитала цю невелику книгу в оригіналі. До речі, читається вкрай легко, середнього рівня англійської буде досить.

Іноземні видання взагалі читаються інакше. Інший папір, інші шрифти, стиль оформлення створюють ефект повного занурення.

Молода жінка змушена провести в лікарні тривалий час. Їй самотньо, її турбує невизначеність і вона страшно сумує за своїми маленькими доньками. Несподівано до неї навідується мати – жінка, яка завдала їй чимало болю в дитинстві своїм невтручанням, і від якої так хотілося почути слова любові.

Ця жінка пройшла непростий шлях до лікарняного ліжка дочки, вперше сівши в літак, і опинившись не в провінції, а в Нью-Йорку. Проте так і не змогла відкритися їй, хоча читач виразно розуміє, що у неї на душі. Бесіди-спогади, які вони ведуть, тримають їх разом тільки завдяки спільним знайомим з минулого, яких можна обговорити, але вони так і не наважуються заговорити про свої власні стосунки, ускладнені бідністю, ізольованістю, маленьким містечком і жорстокістю як близьких, так і просто сусідів.

Якщо ніхто не займається тобою, як ти дізнаєшся, наприклад, що треба жувати із закритим ротом або що неввічливо запитувати у пари, чому в них немає дітей? Як ти можеш скласти уявлення про себе, якщо єдине дзеркало у будинку таке крихітне і висить над мийкою, до якої ти не дістаєш, якщо ніколи жодна жива душа не сказала, що ти гарненька, але коли в тебе починають рости груди, ти чуєш від матері, що починаєш походити на корову із сусідньої ферми?

Якщо до тебе жорстоко ставились, ти пережила безліч принижень, якщо у тебе не було телевізора і нормального одягу, якщо твої інтереси не мали ніякого значення, якщо мати ніколи в житті не обіймала тебе – ти ніколи не зможеш стати своєю серед людей, які виросли в нормальних умовах, де б ти потім не опинилася.

Читати: інтерв’ю Елізабет Страут: “Мені все одно, наскільки погано поводяться мої персонажі”

Люсі настільки травмована дитинством, що елементарну посмішку і турботу сприймає як ознаку особливого ставлення і любові. Як, наприклад, у відносинах з лікарем, який лише виявляє професіоналізм і є доброю людиною, якою і повинен бути лікар.

Діти Люсі виростають, шлюб розвалюється, бо перший чоловік – він з тих, нормальних, він не розуміє її проблеми й дорікає незручними зауваженнями. Зате нинішній знає, що таке голод і холод, тому вдячний за кожен прожитий день. А ще він, як і Люсі, розуміє, що щастя – це дивитися на схід сонця. Сама ж головна героїня, від імені якої й розповідається історія у книзі, стає письменницею. Книжки були її єдиною розрадою, і вона вирішує, що її творчість теж може стати розрадою для когось.

Читати: Як не написати автобіографічну новелу про відносини між донькою і матір’ю 

Удавана простота невеликого за обсягом твору насправді оманлива. Глибокі переживання, недомовленість, гострота соціальних тем і сила, з якою йде крізь життя Люсі, ще довго не відпускають, коли перегортаєш останню сторінку. Це Люсі Бартон і це її історія.

“Я люблю тебе, мамо”, – говорить Люсі. Але у відповідь не чує нічого.
Мамо, ти любиш мене?
Припини.
Мамо, ну давай! Ти любиш мене, любиш?
Дурненьке дівчисько.
Ма, я заплющила очі. Ну скажи!
Люсі, припини це негайно.
Мамо, мої очі заплющені.
Твої очі заплющені…
Ти любиш мене, коли мої очі заплющені?
Коли твої очі заплющені…
Але Люсі щаслива й тим.

Тетяна Дудник

(Visited 130 times, 1 visits today)