Уривок «Сатанинських віршів» у перекладі українською мовою

“Видавництво Жупанського” і перекладач Тарас Бойко готують до друку переклад українською мовою “Сатанинських віршів” Салмана Рушді – книги, яка заборонена в більшості мусульманських країн, піддавалася публічному спаленню, спровокувала демонстрації проти автора та арешти за її зберігання.

Уривок роману

“Реінкарнація віддавна цікавила Джибріла Фарішту, найбільшу кінозірку протягом п’ятнадцяти останніх років в історії індійського кінематографу – ще задовго до його «чудотворного» зцілення від фантомного вірусу, котрий, як уже багато-хто почав думати, може вже зараз за одним махом скасувати всенькі його контракти. Правда, комусь усе ж таки слід було передбачити, але ніхто так і не спромігся на це і не передрік, що після одужання йому вдасться зробити те, чого з ним, так би мовити, не зуміли зробити мікроби: він спроможеться назавжди піти зі свого колишнього життя і то за якийсь тиждень до власного сорокового дня народження – щез, як у тому фокусі, раз! – і нема.

Першими помітили його відсутність четверо штовхачів інвалідного візка з кіностудії. Задовго до хвороби він узяв собі за звичку пересуватися від декорації до декорації по величезному знімальному майданчику Д. В. Рами за допомогою гурту прудконогих вірних йому атлетів, адже людина, що «одночасно» знімається в одинадцяти картинах, має ощадливо використовувати свої сили. Послуговуючись складною кодовою системою рисок, кружечків і крапок, якої Джибріл навчився в дитинстві від легендарних бомбейських рознощиків полуденків (подробиці – далі), штовхачі візка доставляли його від ролі до ролі настільки ж пунктуально і безпомилково, як колись його батько доставляв полуденки. Тож після кожного дубля Джибріл знову стрибав у візок і на великій швидкості прямував до наступної декорації, де його переодягали, гримували й тицяли в руки текст ролі.

– Кар’єра в бомбейському кіно, – казав він своїй вірній команді, – схожа більше не перегони інвалідних візків з кількома піт-стопами.

Після хвороби – вірусу-привиду, загадкової недуги, тієї незрозумілої зарази – він повернувся до роботи, обмежившись одночасними зйомками тільки у семи картинах.., а тоді, раз! – і його нема. Інвалідний візок стояв порожнім поміж принишклих залів звукозапису, а відсутність Джибріла тільки підкреслювала мішурність дешевих декорацій. Штовхачі візка, від першого до четвертого, як могли виправдовувалися за відсутню кінозірку, коли кіношниками напосідалися на них у люті: Джі, він, мабуть, захворів, він завжди славився пунктуальністю, ні, навіщо його сварити, магарадж, великим артистам час від часу слід прощати невеличкі примхи, і дуже швидко через такі висловлювання стали вони першими жертвами незрозумілого престо-зникнення Фарішти; так, їх вигнали з роботи, четвертого третього другого першого, екдумджалді, витурили за студійні ворота, тому залишився візок покинутим і збирав пилюку під намальованими кокосовими пальмами на пляжі з тирси.

А де Джибріл? Кіно-продюсери, пошившись у дурні в семи картинах, запанікували не на жарт. Он, бачите, поля для гри у гольф Віллінґтон-клубу, тільки десять лунок залишилося тепер, бо з інших дев’яти повиростали хмарочоси, немов велетенські бур’яни або ж, можна сказати, немов надгробні пам’ятники на місці поховання пошматованого тіла старого міста; там, саме там, найвищі ешелони кіношників ніяк не можуть влучити у лунку; а підведіть погляд угору і побачите, як цілі пасма волосся, з болем вирвані з поважних голів, опускаються донизу з вікон останніх поверхів. Занепокоєних продюсерів легко зрозуміти, позаяк у час зменшення аудиторії кіноглядачів, створення історичних мильних опер і сучасних хрестових походів домогосподарок на телевізійні мережі, тільки його ім’я у титрах і далі давало залізну, стовідсоткову гарантію ультра-хіту, сенсаційності, а власник зазначеного імені взяв і відбув кудись у невідомому напрямку: вгору, вниз чи у якийсь бік, однак однозначно і поза сумнівом кудись повіявся…

Всюди по місту після того, як телефони, мотоциклісти, поліцейські, водолази і траулери, що прочісували гавань в пошуках його тіла, завершили свою наполегливу, проте безуспішну працю, почали лунати епітафії на пам’ять згаслої зірки. На одній із семи осиротілих сцен кіностудії Рами міс Пімпл Біліморія, остання бомба у стилі пікантна спеція – вона не ляси точить!, а круть-верть-і-вам-містер смерть, в’язка динаміту – одягнена в напівпрозорий костюм храмової танцівниці з вуаллю, ставши під картонними декораціями тантричних фігур епохи Чандела, що саме вихилясом злягаються, вже усвідомлювала, що не судилося бути знятій найважливішій сцені її життя, тож усі сподівання на великий прорив розбилися на друзки, тому взялася сказати своє уїдливе прощальне слово перед аудиторією звукооператорів і електриків, що цинічно курили свої бíді. У супроводі мовчазної засмученої айї, самі кості, Пімпл захотілося трохи поглузувати.

– Боже, яке щастя, заради всього святого! – вигукнула вона. – Бачите, сьогодні мали знімати любовну сцену, не оту чі-чі, всередині я просто завмерла, як же наближуся до того тлустого рота з віддихом зігнилого тарганячого гімна. – Дзенькнули дзвіночки на ніжному браслеті – це вона ногою тупнула. – А йому до біса добре, що кіно не пахне, бо не видати б йому ролі навіть прокаженого.

І тут монолог Пімпл переріс у такий потік непристойної лайки, що курці бíді вперше випросталися й заходилися жваво порівнювати словниковий запас Пімпл зі словниковим запасом сумнозвісної королеви бандитів Фулан Деві, чиї прокляття могли розплавити стволи рушниць і вмить перетворити олівці журналістів на гумки для стирання.

Виходила Пімпл, плачучи, немов підданий цензурі обрізок стрічки на підлозі монтажної студії. Йшла, а з її пупка падали фальшиві брильянти, віддзеркалюючи сльози… але щодо поганого запаху з рота Фарішти вона не надто відійшла від істини. Джибрілів віддих, ці охрові сірчані випари, завжди надавав йому разом із доволі помітним удовиним піком і чорним, як вороняче крило, волоссям, радше, демонічного, ніж святенницького вигляду, незважаючи на архангельське ім’я. Після його зникнення казали, що він швидко віднайшовся б, якби шукав хтось із хорошим носом… і тиждень після його відходу – набагато трагічнішого, ніж у випадку з Пімпл Біліморією – отой диявольський душок значно посилився, що було тільки почав прилипати до усе ще солодкаво ароматного імені. Можна навіть сказати, що він зробив крок з екрану у реальний світ, а в житті, на відміну від кінотеатру, люди одразу чують, якщо ти смердиш.

Ми створіння повітря, Наші в мріях коріння, І в хмарах, відроджених у польоті. Ну все, бувайте здорові. Цю загадкову записку поліція виявила в пентхаусі Джибріла Фарішти на останньому поверсі хмарочосу Еверест-Вілас, що в Малабар-Гіллі, себто, у найвищому особняку найвищої будівлі, на найвищому пагорбі міста – в одному з апартаментів з подвійною перспективною, звідки видно з одного боку вечірнє намисто Марін-Драйву, а з другого – оточений морем Скандл-Пойнт, що дозволило газетним заголовкам не припиняти своєї какофонії упродовж довгого часу. «ФАРІШТА ПІРНАЄ ПІД ЗЕМЛЮ» у дещо похмурому дусі висловився «Блітц», тоді ж бо як такий собі Бізібі у «Дейлі» надав перевагу іншому підходу: «ДЖИБРІЛ ВИПУРХНУВ З КЛІТКИ». У пресі появилося багацько знімків тієї казкової оселі, на чиє оздоблення французькі дизайнери, а вони після виконаних робіт у Персеполісі мали рекомендації від самого Рези Паглеві, витратили мільйон доларів на відтворення на цій запаморочливій висоті атмосфери бедуїнського намету. Ще одна ілюзія розвіяна його відсутністю; «ДЖИБРІЛ ЗНЯВСЯ З ТАБОРУ» кричали заголовки, але куди він знявся? Вгору, донизу чи вбік? Ніхто не знав. У метрополії найрізноманітніших мов і чуток навіть найдовші вуха не могли дослухатися до чогось достеменного. Проте місіс Рекга Мерчант, а читала вона всі газети, слухала всі радіостанції і прикипала до «Дордаршан-ТБ», усе ж таки щось уторопала у посланні Фарішти, все ж таки почула якусь нотку, котрої не змогли почули інші, тож узяла обох доньок і сина прогулятися дахом свого висотного будинку. А називався той будинок Еверест-Віллас.

Була його сусідкою; фактично, її апартаменти розташовувалося під його особняком. Так, сусідкою і другом; навіщо казати більше? Авжеж заточені на скандал недоброзичливі міські журнали рясніли інсинуаціями і всілякими натяками, але ж це не причина опускатися до їхнього рівня. Навіщо кидати тінь на її репутацію?

Якою вона була? Багатою, аякже, бо ж Еверест-Вілас це тобі не якийсь прибутковий будинок у Курлі, еге ж? Заміжня, так, таки так, уже впродовж тринадцяти років, чоловік велике цабе у виробництві шарикопідшипників. Незалежна, у найкращих місцях Колаби процвітали її виставкові зали з килимами й антикваріатом. Килими вона називала «клинами», а старовинні артефакти «анти-кваками». Так, вона була гарною на вроду, на ту жорстку глянсову вроду рідких мешканців небесних міських помешкань, її кість шкіра стан свідчили про її тривалу розлуку з виснаженою, важкою, порослою рослинами землею. Всі сходилися на тому, що вона сильна натура, пила як вуж з ляликського кришталю і безсоромно вішала свої капелюшки на Чола-Натрадж, добре знала, чого хоче і як цього досягти. Її чоловік був сірим щуриком з грошима і хорошим зап’ястям для гри у сквош. Джабрілову записку Рекга Мерчант прочитала в газетах, написала і собі листа, зібрала дітей, викликала ліфт і підійнялася ближче до неба (на поверх вище) назустріч обраній долі.

«Багато років тому, – писала вона в листі, – я вийшла заміж через свою малодушність. Тепер я хоч щось зроблю відважне». На ліжку залишила газету з Джибріловим посланням, обвівши його червоним і розмашисто підкресливши трьома поривчастими лініями, одна з них аж папір розірвала у своєму шаленстві. Тому не дивно, що продажні журнали розтрубили по місту: «ПЛИГНУЛА ПОКИНУТА КРАСУНЯ», «ОСТАННІЙ ПОЛІТ КРАСУНІ З РОЗБИТИМ СЕРЦЕМ». Але:

Можливо,вона також заразилася вірусом переродження, а Джибріл, не усвідомлюючи сили метафори, порекомендував їй політ. Аби знову народитись, спершу мусиш… а вона була створінням неба, вона пила шампанське з Лялику, жила на Евересті, аж тут один із її побратимів-олімпійців полетів; якщо він зміг, то вона також окрилиться і укоріниться в мріях.

Але не змогла. Лала, що працював сторожем на території комплексу Еверест-Вілас запропонував світові свої нетямущі показання.

– Я саме йшов ось тутечки по території комплексу, коли ж раптом глухий удар, гуп. Я обернувся. Тіло старшої доньки. Череп геть розтрощений. Дивлюся догори й бачу падає хлопець, а за ним і молодша донька. Мало на мене не впали. Затулив рот рукою, підходжу до них. Молодша донька ледь чутно стогне. Знову дивлюся догори і бачу беґум падає. Сарі надулося великою кулею, волосся розвівається. Опустив очі, вона ж бо летіла, не личить заглядати їй під одяг.

Рекга з дітьми скинулася з Евересту; ніхто не вижив. Недоброзичливці винуватили Джибріла. Тому давайте поки що все залишимо так, як є.

Ага: не забудьте: він бачив її після смерті. Бачив кілька разів. Тільки згодом люди зрозуміли, наскільки хворим був той великий чоловік. Джибріл, кінозірка. Джибріл, який переміг безіменну хворобу. Джибріл, який боявся спати.

Після його зникнення почали псуватися всюдисущі зображення його обличчя. На велетенських яскравих щитах, звідки він споглядав на простий народ, почали лущитися, кришитися і все більше сипатися його ліниві повіки, аж поки райдужні оболонки ока не стали схожими на два місяці,розрізані хмарами або ж м’якими ножами довгих його вій. Нарешті і вії відпали, надавши несамовитого, витрішкуватого вигляду розмальованим очам. Біля бомбейських кінотеатрів гігантські об’ємні картоні зображення Джибріла, як було помічено, коробилися і потрохи хилилися. Незграбно похитуючись на підмостках, вони втрачали руки, блякли, ламалися в шиї. А портрети на обкладинках кіножурналів вже були позначені відбитком смерті, очі – невиразні, погляд – відсутній. Нарешті його зображення просто почали зникати з друкованих сторінок, і блискучі обкладинки «Селебриті», «Сесайті» й«Ілюстрейтид віклі» зяяли на полицях кіосків прогалинами, видавці звільняли друкарів і звинувачували в усьому якість фарби. Вже навіть на срібному екрані у темряві над головами обожнювачів його буцімто безсмертна фізіономія почала розкладатися, вкриватися пухирями і знебарвлюватися; щойно його зображення проходило крізь затвор проектора, з якогось дива застрягала плівка,і гарячі лампи несправних кіноапаратів спалювали целюлозну пам’ять про нього: зірка ставала надновою, а всепоглинаючий огонь, як і належиться, виривався назовні з його рота.

Це була смерть бога. Або ж дуже щось схоже на це; бо ж хіба не сіяло те збільшене обличчя, що нависало над своїми ревними шанувальниками, немов обличчя якоїсь божественної Сутності, чогось щонайменше середнього між смертним і божественним? Навіть більше, ніж середнього, багато хто б сказав, оскільки Джибріл упродовж більшої частини своєї унікальної кар’єри був втіленням, і то дуже переконливим, численних божеств субконтиненту в популярних жанрових картинах, відомих як «теологічне кіно». Почасти магією його особи було те, що йому легко вдавалося переходити границі різних вірувань, не ображаючи нічиїх почуттів. Блакитношкірий, у ролі Крішни, він із сопілкою в руці танцював серед чарівних ґопі та їхніх корів з налитим вим’ям; з повернутими вгору долонями він незворушно медитував (як Ґаутам) про страждання людства під хитким студійним деревом Бодгі. В тих рідких випадках, коли спускався з небес, він ніколи не заходив надто далеко, граючи, наприклад, Великого Могола і відомого своєю підступністю міністра у класичному «Акбар і Бірбал». Упродовж півтора десятка років він представляв перед сотнями мільйонів вірян країни, у якій і по сьогоднішній день людське населення переважає божественне у співвідношенні лише трохи меншім, ніж три до одного, найприйнятніше і найупізнаваніше обличчя Всевишнього. Для багатьох шанувальників межа між виконавцем і його ролями вже давно стерлася.

Шанувальники, так, але все ж таки? Що там з Джибрілом?

Обличчя. В реальному житті, зменшене до звичайних розмірів і поміщене серед звичайних смертних, воно видавалося напрочуд незірковим. Низько опущені повіки надавали йому виснаженого вигляду. Також дещо грубуватий ніс, рот занадто м’ясистий, аби бути вольовим, вуха мали довгі мочки і скидалися на молодий зморщений плід хлібного дерева. Звичайнісіньке, цілком плотське обличчя. На якому віднедавна можна було помітити борозни, проорані його нещодавньою майже фатальною хворобою. І все ж таки незважаючи на свою звичайність і виснаженість, у ньому було якесь складне поєднання святості, досконалості і благодаті: Божий матеріал. Про смаки не сперечаються, от і все. В будь-якому разі ви погодитися, що для такого артиста (для буд-якого артиста, можливо, навіть для Чамчі, або ж передусім для нього) схибнутися на аватарах, на кшталт багатоликого Вішну, не велика несподіванка. Переродження: також Божий матеріал”.

(Visited 271 times, 1 visits today)