Уривок із роману про українське єврейське містечко “Лінія зусилля”

Роман «Лінія зусилля» Таіс Золотковської — це три історії про боротьбу за щастя. Події відбуваються в сучасній Україні, у єврейському містечку. Закоханий хлопчик Герман бореться з нападами агресії. Його мати Ханна Кац, яка пожертвувала кар’єрою заради сім’ї, закохується у жінку та круто змінює своє життя. А Віра Літвінова, ховаючись від невдалих стосунків з близькими людьми, повертається в рідне місто. Кожному з героїв необхідно докласти зусилля, щоб змінити своє життя на краще.

Таіс Золотковська – українська письменниця із Харкова. Два роки жила в Ізраїлі та навчалась в релігійній школі. Згодом повернулась до України. У 2009-2010 видала три книжки із відривними листівками – “ФарФор”, “МарМур” і “Мисс Утка”. Роман “Лінія зусилля” почала писати в рамках  марафону Національний місячник написання роману (NaNoWriMo). Є організатором письменницького Клубу Анонімних Авторів у Харкові.
Українською роман переклав Сашко Ушкалов. Обкладинку намалювала Юлія Пилипчатіна. Книжка з’явиться  у друці 24-26 серпня (російською мовою) та на початку вересня українською.
1.
Герман
 (уривок з роману “Лінія зусилля”)

Я побачив її перший. І тепер, якщо справа дійде до слідства якщо справа дійде до суду, я скажу прокуророві: «Вона мріяла стати балериною. А поки що ходила до середньої школи. Я побачив її перший. Не Янек. І він вирішив мені помститися».

Я звав її Міреле: вона мені дозволяла. Для всіх інших, чужих і своїх, тільки Міра, Міріам. Характер у дівчинки залізний. Руки й ноги — довгі. Волосся — мідний дріт, закручений у тугі спіралі. Тричі на тиждень я бачив, як вона мчить на балет: полотняна сумка з трико й пуантами перекинута через плече, голова високо піднята — невидима повітряна кулька прив’язана до кінчика гострого підборіддя. Ступні з вивернутими назовні носками випереджають тіло, переносячи його через замети, купки опалого листя й замерзлі калюжі на тротуарах Міста.

Ми познайомилися кілька років тому. Я сидів на дивані у вітальні, світло ледь пробивалося крізь мереживні фіранки, і потерта темно-синя оббивка крісел була оповита полудневим мороком. На вулиці сяяло сонце, а будинок огорнули тиша й прохолода. Не чутно ані проїжджаючих машин, ані співу шпаків у садку. Гудіння дзвонів у моїй голові ненадовго стихло. Воно добряче мені дошкуляло. Уявіть, що у вашому будинку гудуть водогінні труби. Коли ви відкриваєте воду, гудіння стихає й стає легше думати. Але варто було тільки перекрити потік, як гудіння повертається з новою силою, нагадуючи нетерплячого слона, що б’ється об огорожу вольєра в зоопарку. Слон голодний, його змучила спрага, але ніхто не чує його тоскного стогону. Ніхто, крім мене.

Я читав підручник із шахів, старанно ігноруючи наростаюче гудіння. Задвонив телефон.

«Германе, не будь занудою! — Йоц, мій друг, горлав у слухавку. — Ми з хлопцями зустрічаємося біля кінотеатру о п’ятій, підходь».

У Йоца є свобода, а в мене лише дзвеніння у вухах. А ще розхитані нерви, які треба тримати в шорах.

«Мені треба обдумати кілька партій, турнір наступного тижня», — сказав я. Батько не дозволяє гуляти після школи. Він вважає, що я не маю тинятися Містом із друзями. Неробство шкодить голові.

Поклавши слухавку, впиваюся в порожнечу й уявляю, як Йоц та інші однокласники смакують газовану воду й розважаються. А білі зуби в брекетах виблискують на сонці, мов клавіші фортепіано. Скрегочу зубами, стискаю пальцями обкладинку. Але з місця не зрушую. Не послухатися батька — гріх.

— Чи є хто вдома? — ззовні пролунав голос, і крізь вітраж у дверях на мене глянуло око. — Агов, хлопчику, я тебе бачу!

Бекання баранчика, а не голосок. Для переконливості вона загупала у двері. Гуп-гуп-гуп. Я не міг стерпіти гупання й попрямував до дверей. На ходу поправив ярмулку, випустив цицит.

— Ну що ти там вовтузишся? У мене для тебе подарунок!

Я крутнув дверну ручку. На порозі стояла дівчинка. Вона була нижча за мене на зріст і нахабно розглядала передпокій.

— Ти хто? — я побачив її волосся й білу шкіру личка, всіяну ластовинням.

Замість відповіді вона тицьнула мені м’яке чорне звірятко. Кошеня голосно нявчало, вчепившись у рукав светра крихітними лапками з випущеними кігтиками.

— Навіщо ти його притягла? — скривившись, запитав я і спробував всучити його назад.

Однак дівчинка пробувала проскочити до будинку. Та де там! Я стояв намертво, чужинців не можна пускати на поріг.

— А ти сильний, — здивовано відповіла вона, полишаючи спроби прорватися.

Розглядаючи мене, — я спробував сховати дірку на шкарпетці, — вона стягла ярмулку з моєї голови й усе ж таки прослизнула до передпокою. Крутнулася на підборах лакованих чорних черевичок, що їх зразкові дівчатка носять у шабат, а Міреле взувала щодня, і сказала:

— Можемо його втопити.

— Ти серйозно? — відповів я.

Дзвони стихли. На мить я заплющив очі, перевірив. Не здалося.

(Visited 1 853 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com