Тамплієри Жадана: Темрява лише окреслює світло

Фото: Яни Онишкевич

“Тамплієри” – нова поетична книга Сергія Жадана. До неї увійшли вірші 2015-2016 років, отож зрозуміло, що так чи інакше кожен рядок тут – рядок про війну, під час війни і в умовах війни. Я не хочу писати про культовість автора і знаковість книги. Жадан не любить подібних означень, та й мені вони видаються зайвими. Самі за себе говорять переповнені зали під час презентацій “Тамплієрів” по всій Україні. І коли я повертаюся з одного з таких вечорів, то відчуваю, що зал сприймає Сергія як рок-зірку. Або пророка. Або…

“Тамплієри” – 39 віршів про війну, яку ніхто не оголошував, про біль, із яким ніхто не може впоратися, про любов, від якої ніхто не може відмовитися, та надію, на якій усе тримається.” – пише сам Жадан у короткій передмові.

Видання вдало ілюструють роботи Олександра Ройтбурда. Він зображає поламаних (у прямому сенсі цього слова) та сумних людей з дірками та дивними наростами на тілі. Їх одразу ж хочеться зібрати до купи, зробити цілісними та правильними. Такої ж допомоги потребують і герої поезій Жадана. Хоч у них залишаються сподівання на краще, але до них все частіше домішаний відчай, розгубленість, чи страх.

“Формуються світло й темрява, складаючись разом.

Літнє сонце перетікає в зими.

Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.

Головне розуміти, що все це діється саме з ними.”

Чимало персонажів віршів мають своїх прототипів. Інші (у більшій, або меншій мірі) – складаються зі всіх нас. “Тамплієри” – дзеркало, яке Жадан показує кожному, такий собі зріз-діагноз-підсумок сьогодення.

“Стільки дощу – а його несе і несе.

Я знаю все, що потрібно тому, хто знає все.

Дерева над головою. Темрява на плечі.

Я знаю все.

Я готовий вчитися далі.

Навчи.”

Смерть і бог – практично кожна поезія так чи інакше стосується цих двох тем. Середньовіччя всередині, яке у багато-чому було невідривним від цих понять, контрастує з сучасними реаліями, в яких закинуто героїв. Втім, чимало текстів є позачасовими, єдиною константою постають почуття – віра, яка береться невідомо звідки, та любов, як єдине, що врешті залишається, коли все зникає.

Вихід є. Щоправда, ніхто не знає, де він (“пройшов би потойбіч зими, / вийшов би поміж димів, / заговорив би серце пітьми, / якби говорити вмів.”)

Попри похмурість книги у ній багато добра, бо, як пише сам Жадан, “Темрява лише окреслює світло”. І нехай до цієї темряви долучаються цілі табуни примар та мертві, яких стало більше за живих, сильнішими завжди будуть інші речі. Адже поки з’являються змієлови; пастухи; ті, хто доглядає за деревами; закохані.. у нас повинно бути майбутнє.

“Всім, хто лишився жити після тяжкого мороку,

всім, хто зберіг свою радість і непокору,

кожному, хто вцілів під важкими зірками –

вони відбудовують місто збитими в кров руками.”

“Не треба рятувати світ, спробуй урятувати хоча б когось.” – якщо потрібно шукати якусь мораль, або “меседж”, то нехай це буде він.

Яна Онишкевич

Джерело: блоґ Яна і монстри

(Visited 277 times, 1 visits today)