Такий різний Жадан

Після прочитання “Месопотамії” рік тому я навіть не могла подумати, що настане той неймовірний-фантастичний-ірреальний день, коли я знову візьмуся за Жадана. Так, тоді я ледве закінчила читати “Месопотамію”, яка залишила суперечливі враження, тож вирішила, що поки не варто продовжувати знайомство з його творчістю. Але сьогодні… сьогодні я втретє читаю “Життя Марії” і не можу насолодитися цією збіркою.

“Життя Марії” – це маленька книжка з великих перекладів поезій Чеслава Мілоша, унікальних і вже раніше прочитаних в інтернеті віршів Сергія Жадана та доволі цікавих фотоілюстрацій як самого Сергія, так і Іллі Павлова. Перше, на що звертає увагу будь-який читач, – це обкладинка, відповідно, й оформлення книги загалом. Якби ми оцінювали видання за його “картинкою”, то найвищий бал, безсумнівно, “Життя Марії” отримало б. Збірка помережена різними фото – це й раптово-випадкові знімки, і світлини, які дозволяють помилуватися ликами блаженних. А знімки розвалюх та смітникові етюди? Така вона – галерея постмодернових віршів і фото. Але в даній книзі різнопланові ілюстрації не є дисгармонійними – їх ідеально поєднано для підсилення звучання поезій.

Власне, про поезію. Жадана неможливо читати без музики. Саме так. Якщо не обрати гарний акомпанемент – можна не відчути всіх нюансів і підтексту. Наприклад, до “Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава…” підійде “Ірен” Vivienne Mort, а до “Я би ніколи не говорив цих слів…” “Beatiful Days” Venus, до “Вагітності” – “Doll Is Mine” Blonde Redhead. А ще до чогось – навіть “Back to Black” Емі Уайнхаус.

Якщо від  одних текстів стає просто моторошно (“Наші діти, Маріє, ростуть ніби трава…” і “Псих”), то інші спонукають до дії, підштовхують до боротьби (“Доки тебе стереже твоя спрага…”). Жадан у “Житті Марії” пише про різне, у кожному вірші він по-новому демонструє нам себе, і читач робить такі собі неочікувані відкриття. Щось у цій збірці шокує (в одному томику – поезії про бізнесменів, наше сьогодення, вуличних музик, святих і знедолених), а щось – до безтями захоплює і неймовірно імпонує (неприхована іронія, усвідомлення приреченості та можливість причетності до більшого, чийсь крик про допомогу чи волання-констатація, ідентичність самого автора).

У “Житті Марії” кожен читач обов’язково виділить ті поезії, які подобаються саме йому. Мене ж найбільше схвилювали вірші “Віолончеліст” і “Доки тебе стереже твоя спрага…”. Останній одразу щось сколихнув у душі й пройшов імпульсом по всьому тілу. Це був ковток свіжого повітря і свого роду осяяння. Про нього думаєш, думаєш, думаєш, а він тебе не відпускє, ти й сам не хочеш його відпустити. Це те, що повинно залишатися в пам’яті й нагадувати про себе зболеною цитатою: “Країна болить, як перебита лапа щеняти, що виривається з нічної облоги”. Бо таких цуциків – ціла країна. Ціла країна волочить свою лапу, усе намагаючись чи то крикнути на повні туберкульозу груди (моя асоціація), чи то втекти з темряви. Та чи втече? А як і втече, то куди? Та чи крикне? Чи раніше задушиться своєю ж кров’ю й доконає в хрипі?

Жадан пропонує нам варіант виходу з цієї ситуації, не сумніваючись у його правильності: “Варто битись і підводитись варто, якщо потому й доведеться впасти”. І далі цілком упевнено стверджує: “Серце має заливатися кров’ю і переганяти її, переганяти”. А вибір – за нами: чи погодитися, чи здатися, злякавшись, що “Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі”.

А от “Віолончеліст” розповів мені про непотрібність мистецтва сьогодні. Про те, якою воно – мистецтво – є силою. І як мистецтву боляче, як йому погано, яке воно важливе, але яке зневажене! Справжня велич перетворюється на лева в зоопарку, на якого всі дивляться, з якого всі насміхаються, бо він – цар природи – зовсім не цар, а його могутністю вже нікого не здивуєш, не вразиш… І шкода тоді таких левів-віолончелістів, для яких їхній дар і вроджений статус королів перетворюється на муку:

Стільки прикрих слів
він і не чув у своєму житті.
Ніби він винен,
що має тягнути цю
бісову музику,
ніби винен, що
не може кинути її
серед вулиці.
Але кому що доведеш,
кому поясниш?

Виявляється, доведеш! Навіть ґвалт глухої маси можна приборкати. Так, лев роззявить пащу зацькованого звіра – і у вас, шановна публіко, більше не буде бажання знущатися з поневоленої сили. Так, віолончеліст заграє – і музика знову переможе, а в дітей “ростуть перлини музичного слуху”. Браво, мученику! Ти виніс на Голгофу свій хрест.

59 авторських віршів, 20 перекладів з Чеслава Мілоша  і один – з Райнера Марії Рільке – такий склад збірки. Читати кожну поезію – це дійсне задоволення, навіть якщо ви не поділяєте захоплення постмодернізмом. Скажу чесно, Жадан ніколи не був “моїм” автором, певно, і не буде. Я не зможу прийняти його прозу: non, ce n’est pas pour moi, як співала Даліда. Але думка про того віолончеліста зі своїм хрестом-інструментом і ту лапку бідного цуценяти завжди пульсуватимуть у моїй голові. Принаймні доти, доки в першого не перестануть летіти слова-камені, а друге не зможе не просто стояти на лапах, а скалитися.

Вікторія Л’Егль

Купити в Yakaboo.ua

(Visited 319 times, 1 visits today)