Страху немає лише там, де його не бояться

Зізнаюсь щиро, завжди намагаюсь уникати страшних книг – не купую їх принципово, не люблю боятись. «Лахмітника» Олексія Жупанського купила на минулорічному Форумі видавців із цікавості: цікаво все-таки, про що пише у своїх книгах директор улюбленого видавництва. Довго я відкладала цю книгу на потім – не хотілось негативу, та й страшнувато було, адже я не знала про що саме йдеться в книзі: а може це ще один жахастик, після якого вночі страшно в кімнаті світло вимкнути?! На таку думку мене наштовхувала обкладинка книги. Але нарешті я здалась, прочитала і скажу, що це насправді сильно!

Олексій Жупанський здебільшого відомий читачам, як видавець і директор Видавництва Жупанського, яке вже багато років поспіль тішить українських читачів прогресивними перекладами найкращих творів світової літератури. Проте водночас він ще й письменник та перекладач (англійська, індонезійська мови). Творчий доробок Олексія Жупанського досить значний: у ньому можна знайти, як романи, так і повісті, оповідання, переклади. Шкода лише, що вони невідомі широкому колу читачів.

Історія про Лахмітника, підлітка-аутсайдера, що патологічно боявся життя, яке несло йому звідусіль безліч небезпек, чимось мені нагадала «Парфуми» Патріка Зюскінда. Ні, не сюжетом, а глибиною розкриття внутрішнього світу людини-невдахи, яку було відкинуто на узбіччя суспільного життя через її інакшість. Я була вражена здатністю Олексія Жупанського проникати у найпотаємніші кутки свідомості людини. Повірте, так зможе не кожен!

Події у книзі відбуваються у похмурі 90-ті. Читач зіштовхується із усією сірістю і безнадією того часу, в тому числі з натовпами наркоманів навколо цілодобових «ларьків», базарами повними модним турецьким шматтям відповідної якості і оригінальності, величезними покинутими «недобудовами», символами, без яких важко уявити собі той час. Лахмітник самотній очкарик, затятий послідовник Ніцше, охоплений всепоглинаючою параноєю постійної всюдисущої небезпеки. Це й недивно, адже в школі через надмірну вагу його називають «жиртест», «жироточина» або «шарік» і намагаються за будь-якої нагоди жорстоко позбиткуватися з цього беззахисного дивака.

Лахмітник обожнює читати книги, але й вони з часом втрачають свою магію та не можуть вихопити в потрібний момент його з реальності. Проте одного разу він несподівано натрапляє на справжнє таємне місце, де нічого не змінюється, бо час там стоїть на місці, і де можна знайти омріяний спокій, який він так прагнув у своєму житті. Однак за все у житті треба платити і за перебування у цьому ідилічному куточку теж. Але що робити, якщо ця плата вимагає не просто жертв, а кривавих жертв? Чи зможе відмовитися Лахмітник від свого потаємного місця? Або чи переможе він свій панічний страх перед життям? Самому зробити це надто складно! Можливо, про це варто запитати у незворушно-екстраординарного віщуна із дивним ім’ям, Хімічного Владлена, який напевно зможе допомогти Лахмітнику у його боротьбі із навколишнім світом. Відомо ж: що все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими! (Про Хімічного Владлена це окрема історія, варта особливої уваги)))

До відвертості щиро, дуже правдиво, надзвичайно реалістично на фоні дещо спотвореної реальності, як необхідної складової будь-якого шизофренічного світосприйняття, і незворотних процесів пошуку себе та росту особистості. Це історія про страх і самотність, на яку прирікає байдуже суспільство своїх аутсайдерів, а також про дружбу, на яку лише може спромогтися знедолене серце.

Не приховуватиму, «Лахмітник» Жупанського став для мене несподіванкою, адже я від цього роману не очікувала такої сили і наповнення. Нединамічний, проте напружений сюжет вразив мене своєю глибиною та інтимністю. Автор поступово підводить читача до тої межі, де закінчується страх і починаються дії, де ненависть знищує всі прищеплені людині з народження цінності, і де можна покладатися лише на себе й більш нікого. Напевне саме тому в «Лахмітнику» немає щасливих облич, адже головному герою невідоме почуття щастя. Олексій Жупанський дуже ретельно виписав внутрішній світ підлітка-соціопата, середовище, в якому він перебуває, з усією красою сучасного молодіжного сленгу, його втечу в себе і подолання свого страху перед іншими.

Я можу ще довго розхвалювати Жупанського. Тому що книга по-справжньому мене вразила своєю жорстокою правдою, проте скажу лише, що Жупанський – це класно! І тим, хто його не читав варто ще пересвідчитися в цьому)))

-Ти знаєш казку про лахмітника?

-Ні, щось я не чув такої казки. Про що там?

-Казка про те, як лахмітник із здоровенним мішком ходить світом і збирає зіпсовані, побиті міллю душі, які вже давно пора викинути на смітник. Його мішок дуже великий і туди може поміститися багато душ. Він поночі входить у місто, і тоді городяни зачиняють двері на всі засуви і замки, щільно запинають вікна, а самі з головою залазять під ковдру і перечікують, поки він не піде. А лахмітник не йде, допоки не знайде у місті бодай одну зіпсовану прогнилу душу.

-А чого ж вони тоді всі його так бояться, якщо він збирає лише зіпсовані і нікому не потрібні душі?

-Та тому, що ніхто не знає, яка у нього душа – зіпсована чи ні. От і ховаються про всяк випадок.

-А навіщо йому ті душі? Що він робить із купою зіпсованих душ?

-Якраз оце я й забула. Пам’ятаю лише, що коли він назбирає їх стільки, скільки треба, то тоді щось станеться, а що саме має статися – не пам’ятаю…

-Ну і чим все закінчується? Я маю на увазі казку про лахмітника.

-А вона не закінчується, у цієї казки немає кінця…

Мар’яна Глинка

Купити книжку в Yakaboo.ua

(Visited 233 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com