Пулітцерівська лауреатка Елізабет Страут написала новий зворушливий роман

“Мене звати Люсі Бартон” (My Name Is Lucy Barton) – новий роман американської письменниці Елізабет Страут, автора “Олівії Кіттерідж”, за який була нагороджена Пулітцерівською премією, а також престижною італійською нагородою Remio Bancarella, якою до неї з американців володів лише Ернест Гемінгвей.

Нова книга надійшла у продаж 12 січня. На відміну від попередніх романів Страут, розповідь ведеться від першої особи. На перший погляд, це історія про жінку, яка намагається оговтатися від хвороби і досягти взаєморозуміння з матір’ю. Але, як і всі великодушні і вкрай проникливі романи Страут, все набагато складніше. Жахливо складне минуле, хворобливе сьогодення, зяюча прірва між найближчими людьми і людська нездатність побачити те справжнє, що є перед нами.

На перших сторінках Люсі починає розповідати історію, “яка сталася багато років тому”, коли вона важко хворіла після хірургічної помилки і багато часу провела в лікарні. Несподівано до неї приїхала її дивна, незграбна мати, яка раніше ніколи не здійснювала таких тривалих перельотів і не спілкувалася з донькою протягом довгих років. З її приїздом Люсі починає переживати нещастя свого дитинства знову: бідність, ганьба і самотність сім’ї в Іллінойсі, насильство з боку батька, власні страшні таємниці і неспроможність або небажання матері втручатися.

Люсі та її мати водночас дуже близькі і дуже далекі одна від одної. Донька жадає любові, мати здатна висловлювати її лише побічно… Наприкінці книги Люсі стає письменницею – у дитинстві від відчаю її рятували книжки, і вона вирішує так само допомогти чиїйсь самотності.

У недавньому інтерв’ю Елізабет Страут розповіла, що не використовувала своїх персонажів, щоб додати книзі інтенсивності, так само як і для відображення власного досвіду, як часто припускають читачі. Вони з’являються магічним чином, самі собою, в заплутаних або випадкових ситуаціях, в уривках діалогів і врешті-решт зливаються в одне ціле. Цей процес навіть сама письменниця не може пояснити.

“Я пишу, бо хочу, щоб книга потрапила до читача саме в той момент, коли він її потребує… Я завжди сподіваюся, що людина знайде потрібну книгу, навіть якщо сама не знає, що потребує її”, – говорить Страут .

За матеріалами The New York Times