Побачити зірок: мої враження від іменитих гостей Форуму-2016

Цьогоріч вирішила зробити те, що ніколи не спадало на думку раніше: умисно повештатись по заходах за участю анонсованих зіркових гостей Форуму. Це реально великий відступ від моєї відпрацьованої роками стратегії ходити на наших: обов’язково на Семкова, Агеєву, Забужко, по можливості на презентації актуальних новинок і заходів про письменників-початківців, а також про сучасну літературну критику. Просто мені насправді цікавіший свій, рідний контекст. А сучасну зарубіжку читаю хоч і не без задоволення, але якось безсистемно.

І от я подумала: хай і мені кілька годин посяють зірки, тим більше, незбагненним чином виявилося, що декількох я колись читала, тож маю враження від їхньої творчості.

Результат пошуку зображень за запитом "паоло джордано"
zimbio.com

Почала з Паоло Джордано, що презентував на Форумі дві книжки: “Самотність простих чисел” і повість “Чорне і срібляте” (Видавництво Старого Лева). Зустріч із ним за участю Мар’яни Савки, Катерини Міхаліциної й перекладача Андрія Маслюха відбулася в театрі Леся Курбаса і почалась вона з черги, в якій прихильниці творчості, зокрема, відзначали, що Джордано дуже гарненький (мій “улюблений” критерій якості художнього тексту).

Але так, справді гарненький. Може, тому 90 відсотків аудиторії були дівчатами.
Автор не чекав такої кількості прихильників. Мабуть, не чекав він і першого питання, щось, типу, одружений чи ні. Паоло сором’язливо усміхався і не знав, що відповідати, але що незрозумілого, обручка он на пальці блищить, і так все має бути ясно.

Якщо абстрагуватися від оцих моментів, то зустріч із Джордано вийшла дуже теплою. Мені сподобалося, що автор не грав на публіку і не входив в образ. Йому вдалося бути щирим, але лишитися загадковим і навіть замкненим. Розповів, що слава і вихід до читача для нього — як іспит в університеті, тобто це більше лякає, ніж приносить насолоду. Адже шлях письменника — самотній, майже як і шлях науковця-фізика, от тільки будучи замкненим науковцем, легше перетворитися на дивака, чого Джордано для себе не хотів би.

Паоло Джордано зараз облишив свій фах фізика й цілковито присвятив себе письменництву. Перший роман “Самотність простих чисел”, що приніс авторові миттєве визнання, Джордано писав, коли почувався дуже виснаженим і не мав сил навіть на те, щоб думати, як твір зустріне публіка. Друзі радили йому знайти нормальну роботу і не перейматися “боротьбою з порожнечею”, замкнувшись в кімнаті на кілька годин й від’єднавшись від інтернету.

Хто читав “Самотність простих чисел”, той, мабуть, помітив, що вона досить безрадісна (нова книжка “Чорне й сріблясте”, як я зрозуміла, теж). Модераторка запитала в автора, чому, на його думку, книжки про самотніх людей стали такими популярними? Джордано відповів, що, на його думку, серйозний читач не може любити веселі й радісні книги. І що життя — це в принципі трагедія, і раз люди так полюбили роман, отже, відчувають, що це, на жаль, правда.

Читати: уривок з роману “Чорне і сріблясте”

Ось ще кілька фактів про Паоло Джордано:
– якось він подарував знайомій, яка щойно народила малюка, букет з квітів, що символізують смерть (просто вони реально гарні, не те що всі ці бежево-ванільні трояндочки)
– любить книжку Достоєвського “Злочин і кара”
– дитинство вважає болючим і дуже травматичним періодом життя
– улюблена книжка автора — та, яку пишеш зараз
– ніколи не можна писати в тексті того, чого ти бодай гіпотетично можеш соромитися в майбутньому
– щоб бути письменником, треба просто жити і багато писати

nv-online.info

Наступна зустріч із зіркою відбулася в Історичному музеї. Зірку звати Януш Леон Вишневський, а його переклади на Форумі презентувало видавництво “Рідна мова”. Найбільша проблема заходу (хоч зовні це виглядає як окраса) — фанатки польського письменника, але цього разу вони виявилися трохи старшого віку, ніж адораторки Джордано. Вони прийшли на зустріч з кумиром не тільки по автограф, але й по психологічну консультацію, а дехто взагалі на сповідь. Наприклад, одна жінка розповіла коротко історію своєї родини і питала поради, як їй жити, що найважливіші чоловіки її життя її полишають: “Ви для мене – психотерапевт, якому не треба платити!” Інша бабуся просто наскільки хотіла подовше потримати на собі увагу письменника, що взялася переказувати один із його романів (РОМАНІВ!).

Цинічна я усміхалась подумки і згадувала, як читала ще в школі “Самотність у мережі” і переймалася трагічним фіналом, а зараз взагалі не приймаю його. Трагізм, як на мене, треба дозувати у творчості, бо хоч це й дешевий наркотик, все-таки є люди, яким для читацького кайфу треба щось дорожче. Але ж ні, Вишневський розповів, що література завжди постає зі смутку, і перший його роман (“Самотність у мережі”) якраз і постав з особистої трагедії. А далі Вишневський просто набив руку, і коли на душі не сумно, але дуже треба для творчості, то вмикає меланхолійну музику, п’є вино і всіляке таке. І взагалі, щасливі люди рідко пишуть, тому що більше переймаютсья своїм щастям. Друзі кажуть, ми думали, ти серйозна людина, науковець, а ти романи пишеш. Просто все як у Джордано.

Цей роман не про купальник. Збираюся читати ближчим часом

Але, на відміну від Джордано, Вишневський не покинув фаху і вважає себе насамперед науковцем. А література — це для душі, адже не мусить писати, щоб заробити грошей.

Що я довідалася про Вишневського:

– він читає трьома мовами (англійською, російською, німецькою)
– йому подобається лірика Єсеніна
– у творчості із задоволенням зводить жінок на п’єдестал, тоді як чоловіки часто негідники (так ось в чому секрет успіху серед жінок!!!)
– до нових книжок рухає голод нового знання
– улюблений жіночий персонаж у власних творах — 90-річна бабуся з “Повторення долі”.

Результат пошуку зображень за запитом "Ася Казанцева"
readrate.com

Наслухавшись про трагізм у житті й літературі, ми з подругою подалися на лекцію росіянки Асі Казанцевої. І це для мене був порятунок, бо реально треба було трохи збадьоритися. Одразу впало у вічі, що в аудиторії багато чоловіків.

Ася Казанцева — наукова журналістка, популяризатор науки, за фахом біолог. В Україні у видавництві “Віват” нещодавно вийшли дві її книжки: “Хто б міг подумати: як мозок змушує нас робити дурниці” і “В інтернеті хтось помиляється”. У цих книжках авторка розвінчує міфи, на зразок, що ГМО — це страшне, а гомеопатія — корисне. Я не біолог, тож не можу перевірити тез Казанцевої, але чим вона мене просто підкорила, так це своєю манерою вести лекції.

От виходить лекторка, вмикає слайд із якоюсь дівчиною і каже: це така-то дівчина, яка вирішила накласти на себе руки через нещасливу любов і випила дофіга гомеопатичних таблеток, щоб отруїтися. Ось так — і Казанцева дістає якусь баночку з таблетками і ковтає кілька підряд. Потім запиває водичкою й каже, що далі дівчинка передумала вмирати і викликала швидку. Швидка, подивилася, що та випила гомеопатію, і відпустила горе-самогубцю додому., навіть не промивши шлунок. Це був єдиний випадок, коли гомеопатія врятувала людині життя. А далі, коли публіка оцінила початок, все хутко змінюється на наукові декорації, перемішані з жартівливими слайдами. І ти слухаєш і думаєш: круто, коли людина саме так говорить про серйозні речі. Взагалі лекції Казанцевої часом нагадують стенд-ап шоу, але при цьому реально цікаво, адже науково-популярної літератури зараз дуже бракує, принаймні, мені. Ось чому я із задоволенням почала читати обидві книжки і впевнена, що поділюся ними з друзями, а ті зацінять.

Після Асі Казнцевої, коли мозок кипів від інформації, ми вже нікуди не ходили і, плануючи наступний день, думали: чи втрапимо на зустріч із Фредеріком Бегбедером? Коли ставати в чергу, може, зранку?

прес-служба Форум Видавців/ Олег Кохан / Фотоагентство LUFA

Ми не помилилися: черга була несамовита. Просто пекло. На інфостенді сказали, що незареєстрованим потрапити взагалі не судьба. Да-да. Якби не мій задум щодо зірок, я б плюнула й пішла б собі на інші події або принаймні на обід, але ж ні, провтикати Бегбедера і писати про зірок — ну зовсім якось несолідно. Ми вирішили, що пройдемо і так, зіллємося з натовпом. Ок, стоїмо. Публіка навісніє: хтось панікує, що не зареєструвався, хтось обговорює, як вчора Бегбедер напився на діджей-сеті і чи прийде він взагалі після цього, хтось терпляче топчеться в натовпі. Я згадувала, що читала з Бегбедера — романи “99 франків” і “Кохання живе три роки”, а також дивилася екранізації цих романів. Нарешті зірка, зовсім свіженька на вигляд, аж нічого поганого й не подумаєш, прибула, і натовп хлинув до конференц-зали. Ми навіть сиділи, місць ніби вистачило. Ото треба було паніку з реєстрацією розводити? Захід почався.

подрузі вдалося!

Не люблю бурчати, але одразу скажу, що перекладачка, приставлена до Бегбедера, поводилася так, наче зірка зустрічі саме вона, а відтак виконувати свої обов’язки перед кількома сотнями людей зовсім не обов’язково. Ну, тобто вона нічого не перекладала. Хвала небесам, що Бегбедер говорив англійською, тож я все розуміла, але не всі з присутніх знали англійську. Перекладачка перетворила розмову із суперстаром на камерну розмову, а ми всі такі типу вуаєристи і нам тут не раді. Пані навіть не користувалася мікрофоном, тож здогадатися, про що вона перешіптується з автором, було неможливо. І я згадала дівчину, що перекладала Вишневського, як вона записувала за автором якісь пункти довжелезних монологів і все перекладача чітко й класно, або Катерину Міхаліцину, що перекладала Джордано теж з англійської і теж відповідально, пильно. А тут – нафіг нада, самі знайте, тупі плебеї.

Врешті, принесли гарнітури для синхронного перекладу, бо декому реально було погано усвідомлювати, що наражання життя на небезпеку в натовпі може піти котові під хвіст через непрофесоналізм перекладача. Бо єдине слово, яке Бегбедер знав українською, було, як можна здогадатися, слово “Будьмо!” Добре, що француз сказав його в мікрофон, тож всі могли засміятися. Хоча, в мене склалося, враження, що всі сміялися б і аплодували, хай що б він сказав. А казав він абсолютні банальності, а часом і дурниці, типу “Lviv sounds like dog barking” (“Львів — звучить ніби собача гавкотня”), “Письменники мають писати, а не говорити”, “Насильство ніколи не може розв’язати проблему”, “Make love, not war. If you want to kill somebody, better fuck him”, “Nobody is normal”, “Writing is like masturbation” і так далі.

Взагалі, нічого дивного. Ну не може Бегбедер вийти з образу Октава Паранго, і читацькі питання відповідні: або про рекламу, або про бухло. І зовсім трохи про Уну і Селінджера. Що мене здивувало, так це питання, чи свідомий автор, що після “99 франків” багато людей захотіло працювати в рекламі. Серйозно? Як таке можливо? Бегбедер сам здивувався, адже це антирекламна книжка, і після неї, я десь читала, письменника вигнали з ненависної роботи (що не дивно).

Ні, я нічого не хочу сказати поганого про Бегбедера. Хай собі живе і пише далі, і дай боже кожному “серйозному митцю” вміти писати так легко і динамічно. Роман про Селінджера я б теж при нагоді прочитала, чому б ні? Але ілюзія щирості, рекламні прийоми просто на презентації, де могла б і мала б відбутися задушевна розмова, не могли не розчарувати, тож я розчарувалася. Хоча багатьом сподобалося. Напевно, люблять рекламу.

Ось так і вийшло, що найзірковіша зірка з попередньою реєстрацією на захід і пафосним плакатом, розчарувала, а камерніші події вийшли направду душевнішими і наповненішими. Але точно знаю, що якби я обрала за стратегію ходити на наших письменників, було б не гірше.

Тетяна Синьоок, Читацький щоденник

(Visited 159 times, 1 visits today)
Тетяна Синьоок
Тетяна Синьоок
Блогерка, авторка збірки новел “Сіра веселка”, викладач студії навчання й розвитку “Tutoria”, мовних курсів “Solovei”, аспірантка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Іноді не можу заснути від щастя, що на світі існує цікава література.
http://chytatsky.blogspot.com/