Письменниця без обличчя: Елена Ферранте

фото: mhpbooks.com

Писати оглядову сттатю про авторку, про яку ніхто нічого не знає — авантюрна задача. Дано: у 1992 році на пошту одного із італійських видавництв прийшов рукопис аноніма. Анонім назвав себе Еленою Ферранте. Із того часу було декілька виданих романів, які так чи інакше читались на батьківщині авторки.

Про те, ким вона є ця письменниця, звідки родом і чим займається невідомо. Також невідомо, чи це її справжнє ім’я. Письменниця повністю відмовилась від публічного життя, обумовлюючи це тим, що є її тексти, все інше немає значення. Навколо фігури Ферранте багато містифікацій. Журналіст Нью-Йоркеру Джеймс Вуд зізнався, що в переписці із журналістами, Ферранте ідентифікувала себе, як матір. Цього року італійський письменник та філолог Марко Сантагата, вивчаючи її тексти, припустив, що вона жила в Пізі до 1966 року. В Пізі живе професор Марчелла Мармо. Сантагата припускав, що він і є автором текстів Ферранте. Видавець та сам професор це заперечили. Дехто називає її проектом італійського письменника Доменіко Старноне. Підтверджень ніяких.

Інтрига ще більше підсилила увагу до авторки. Вона дає коментарі відомим ЗМІ. Видає наступні романи. А режисери знімають екранізації. Але досі ніхто не бачив, як вона виглядає.

У 2012 виходить перший із чотирьох романів із Неполітанської тетралогії – My Brilliant Friend, і понеслось. Точніше так, понеслось після перекладу роману англійською. Європа та США тихо завмерли в передчутті наступної частини та нервово гризуть нігті, не знаючи, хто така ця Елена Ферранте. У 2014-му перекладачка на англійську Енн Голдштейн отримала приз за найкращий переклад Best Translated Book Award, за цю серію.

Із того часу Ферранте потрапила в топ-100 найбільш впливових людей за версією журналу Time. Відчуваєте іронію? Впливова людина, про яку ніхто нічого не знає. Далі потрапляє до шорт-лісту міжнародної Букерівської премії (однієї із найпрестижніших премій, до речі) за четверту частину циклу The Story of the Lost Child. А також отримує золоту медаль премії Independent Publisher Book Award за неї ж. У минулому році ця книжка потрапила до New York Times 10 Best Books.

Читати: Що читають у світі: огляд фіналістів міжнародного Букера

На базі цього навіть почалась суперечка у літературному світі. Чи варто нагороджувати автора, який повністю уникає соціальної активності, умовно кажучи, не віддає “повністю” себе читачеві? Іронія ще полягає у тому, що Ферранте, яка максимально відмежувала себе від публічності та відмовилась від оголошення особистої інформації, насправді ще більше до себе привернула увагу. Читачі тепер хочуться знати, як вона виглядає, чим займається, де живе. І цього не уникнути.

Про Неаполітанську серію романів  

Дії романів відбуваються в Неаполі після Другої світової війни. Жанр романів зараховують до класичного роману виховання. Головні героїні (народились в 1944 році) — дві подруги Ліла та Лєну (Елена). Та дружба їхня дуже специфічна. Це дуже міцний зв’язок, де намішана заздрість, обожнювання, довіра, любов дружня і не дуже. І це все таке вибухове, що жити одна без одної жінки не можуть. Принаймні друга без першої. Бо тут варто відразу зазначити, що оповідач історії Лєну, це така собі скромна мишка, розумна, але не дуже, гарна, але не вражаюча. І якраз оці всі максимуми вона знаходить у своїй подрузі.

Обкладинки Неаполітанської серії англійського перекладу

Ліла — це притягувачка поглядів, у школі дуже розумна, але дуже вредна, яка може писати романи і вигадувати моделі взуття, яка може віддати усе, щоб вивчити мову, або навпаки полишити навчання заради багатого чоловіка. І ці всі протиріччя присипані обожнюванням Лєну. І це останнє трішки віє сумнів на усю бездоганність Ліли, бо здається її подружка, аж занадто її обожнює, і є вже не таким аж надійним оповідачем.

Проте Елена – письменниця із Неаполя, факти біографії якої у книзі, так і хочуть натякути, що вона можливо і є прототипом самої Ферранте.

Мова проста, історія дуже насичена подіями. Саме тому і викликає асоціації із серіалами. Кохання, зради та кров, усе дуже по-італійському. Ще й Везувій визирає із вікна героїні. Так само, як і він, в цих оповідках, постійно щось назріває та вибухає, і зазвичай це щось пов’язане із Лілою.

Усі події крутяться навколо соціальної нерівністі провінційної Італії. Ще на початку книжки, авторка дає характеристики усіх сімей героїв. Це дуже гарно допомогає впродовж читання, бо їх справді там багато. Головні герої – ремісники, виробляють взуття, одяг, меблі, випічку. Їхні протагоністи багатші сім’ї – власники кафе та крамниць.

Герої як у Маркеса, безкінечна кількість італійських родин із безкінечними імена (але плюс у тому, що авторка дала невеличку мапу з орієнтації на цих родинах на початку). Соціальні низини, які дуже нагадують українські глибинки (це одна із причин, чому цю книжку у нас можуть полюбити, а КСД восени обіцяють видати переклад).

І все це на фоні консервативного устрою Неаполя. Там є прекрасний уривок на початку, як усе в них відбувється з кров’ю, от такого би хотілось більше. Вражає у оповіді дуже прискіпливий опис життя. Увага до дрібниць і будь-яких порухів думки героїв.

Сподобається ця історія тим, хто любить історії про дівчачу дружбу, італійців, пристрасті, кров, сльози, піт та інші рідини. А також тим, хто любить довгі історії із продовженням. Бо ця якраз на те і заточена. Ти дочитуєш перший роман, і чекаєш, а що ж там далі? І немає значення, як виглядає авторка. А може і має, бо дуже вже цікаво, хто цю історію написав!

(Visited 2 064 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com