Перша дитяча книжка Софії Андрухович – “Сузір’я Курки”. Уривок

“Сузір’я курки” – перше видання в межах проекту ілюстраторки та письменниці Мар’яни Прохасько “Напиши мені книжку”. На її запрошення автори писатимуть тексти, які вона ілюструватиме. Софія Андрухович стала першою авторкою тексту для проекту, для якої до того ж ця книжка стала першим досвідом написання для дітей. 

куркаУ “Сузір’ї курки” все навпаки: головна героїня тут – не дівчинка, а старенька бабуся Марія, яка живе високо в горах зі своєю улюбленою куркою Марічкою. Марія не припиняє з широко розплющеними очима дивуватись із цього світу і щодня відкриває для себе щось нове. Заради своїх друзів, дідусів Кулінського і Зелінського, Марія долає власні страхи і вирушає до темного лісу, в якому водяться кабанюки з крученими хвостами, ведмедевзі, які іклами розгризають скелі, а кігтями перетинають стовбури сосон, та інші чудовиська.

Це історія про дитинство і старість, про зв’язок між живими істотами і природою, про емпатію і страхи, про бабусю і дівчинку, рись і кота, про курку Марічку і велику зоряну курку Іскру, яка дивиться з небес. Перевагою книжки є ще й неперевершені ілюстрації-колажі, в яких Мар’яна Прохасько магічним чином поєднала малюнки з фотографіями Олени Субач.

курка

Наразі книжка готується до друку у “Видавництві Старого Лева”, а у продажу з’явиться наприкінці березня.

Уривок з книжки

“Наступного ранку Марія встала з ліжка, навіть не дочекавшись гуркотіння першого потяга. Зварила собі кілька картоплин у мундирах і яєць, відрізала декілька скибок хліба.

Вона повільно піднімалась нагору стежкою, де вдалині хижо стовбурчилась смуга Чорного Лісу. Туди нікому не радили зайвий раз ходити – з цього лісу можна було і не повернутись. Принаймні так із дитинства думала Марія.

Але сьогодні вона мусить пройти через Чорний Ліс – через сам його крайчик, хоч від цього страшно не менше – і дістатись до нижнього краю Найвищої Полонини.

Марія добре знала, що коли підніметься нагору, вона знайде там лікувальну траву від кашлю. Кашель Кулінського нічого доброго не віщував, слід було поспішати.

Поспіх Марії давався складно. Вона надовго зупинялась при кожній загороді, тяжко відсапувалась і дивилась назад, на округлий бік гори, оперезаний стежкою: чи не крадеться слідом курка Марічка.

Марії довелось зачинити її в курнику – але стара добре знала: курку Марічку не можна було змусити сидіти там, де їй не хотілось.

Марія увійшла до лісу і майже відразу загубила шлях. Дерева опустили на голову Марії темряву, волога папороть сягала їй мало не до грудей, ноги плутались в ожині й дикій малині.

Просувалась вона дуже поволі, бо схил був крутий, а мох і глина – слизькі.

Хто тут тільки не водився, у цьому лісі. Марія пригадувала все, що з дитинства знала про це місце і що дотепер снилось їй у страшних снах: тут жили триметрові кабанюкѝ з крученими хвостами; ведмедевзі, які іклами розгризали скелі, а кігтями перетинали стовбури сосон, ніби павутину; вовчузянці, які поїдали звичайних вовків, як коти мишей; білі рисі, що назавжди заколисували самим лише поглядом, лисі ласиці, які крали з села малих дітей і виховували їх, як власних.

Жили тут, у цих хащах, і поцуплені ласицями діти – дітуни-загублики. Вони знаходили собі дупла, які вистеляли мохом і пір’ям, полювали на дрібних птахів і звірят, бігали на чотирьох і вили на місяць. У них навіть відростали хвости з маленькими китицями, якими можна було відганяти мух спекотної днини.

З кожним кроком Марії ставало дедалі страшніше. А що, коли оцей грубезний корінь під її ногами – це спина сонного великого змія?

Що, коли це не лісові птахи перегукуються у сплетеному вітті і б’ють крилами, а підступні кажани, розміром з добрячого пса, цікавляться її барвистою хусткою в квіти? Бо ці кажани не сліпі і, як відомо, люблять усе яскраве і кольорове.

Вона вже довго брела майже у повній темряві, втративши лік годинам, не знаючи, яка зараз пора дня, помічаючи якийсь рух за стовбурами дерев, мерехтіння смарагдових вогників серед хвої і листя, дослухаючись до неясного потріскування і пищання, тупотіння й похропування.

Раптом Марії здалось, що хтось крадеться за нею слідом. Вона зупинилась і озирнулась, але ніде нікого не було. Щось тільки ухнуло в глибині лісової чорноти, заскрипіло якесь дерево.

Марія пришвидшила крок, хоч мало вже не падала від утоми.

Позаду явно вчувалося щось підозріле.

Марія знову зупинилась. Навколо залягла насторожена тиша – якраз така, яка віщує набагато гірші речі від будь-яких звуків.

– І навіщо я поперлась сюди! – спересердя Марія аж тупнула ногою.

– Перлась! Перлась! – покотилась униз луна, стрибаючи з каменя на камінь.

Марія знову рушила вперед і знову позаду щось зашкряботіло й закопошилось.

– Так і пропаду тут! – продовжувала злитись Марія.

– Падуту! Падуту! – піддражнювала її луна.

– І не буде користі від мене, так і кашлятиме Ку… – Марія не договорила, тому що раптом втратила твердий ґрунт під ногами і полетіла в прірву. А у відповідь почула:

– Куо, куо, куо! Куо, куо, куо!

Марія сиділа на дні вологої ями, стіни якої були обплетені тонким корінням. А нагорі, широко розкинувши крила, намотувала кола розтривожена курка Марічка. Роздивитись її було складно – вже запала глупа ніч. Біла мара кружляла над ямою і сполохано квоктала.

Одяг Марії наскрізь змок, вона тремтіла від холоду. Але найгірше – ніяк не могла вилізти назовні. Коріння обривалось, коли вона намагалась чіплятись за нього руками, осипалась липка глина.

Марія покинула спроби видряпатися, всілась навпочіпки і заплакала. Повітря було морозяне, одяг дуже скоро став твердим, як картопляне лушпиння. Сумна курка Марічка теж затихла. Похиливши голову, вона вдивлялась у темряву, де сиділа її старенька господиня.

Це ж треба було цілісіньке життя не ходити сюди, до Чорного Лісу, де за кожним деревом чигає небезпека, – і врешті-решт потрапити в таку безглузду пастку!

Стара Марія плакала і думала над тим, від чиїх зубів чи кігтів вона загине: причвалає сюди стадо кабанюків і рохкатиме, риючи ратицями глину, чи з’явиться ведмедевзь, який просто зачерпне її лапою з ями і вкине собі до пащеки, а може, вирине з темряви біла рись і заморозить її назавжди своїм поглядом.

Здається, це вже й так відбувалось: Марія вкривалась інеєм, тіло її заніміло так, що навіть зуби вже не цокотіли.

Раптом курка Марічка заверещала і засмикалась, а тоді каменем впала просто на Марію. І кого ж розгледіла стара Марія вгорі, серед густої темряви? Чия хижа постать нависала над ямою, чиї жовті очі світились, як зірочки горицвіту?..”

(Visited 424 times, 1 visits today)