Наприкінці березня у “Видавництві Анетти Антоненко” вийде друком збірка оповідань Ісабель Альєнде «Оповідки Еви Луни». Хоч як це дивно, йдеться про перше українське видання відомої чилійської письменниці, авторки понад двох десятків книжок і кількох п’єс, лауреата численних національних та міжнародних премій.
«Оповідки Еви Луни» введуть читача у світ багатої уяви письменниці, яка, на думку численних критиків, у своїй творчості продовжує кращі традиції відомих представників латиноамериканського магічного реалізму, передусім Габріеля Гарсії Маркеса. Переклад здійснив відомий перекладач, лауреат премій ім. Максима Рильського, Григорія Кочура та Миколи Лукаша в галузі художнього перекладу Сергій Борщевський. 31 березня у Києві відбудеться презентація збірки.
Уривок з книжки
ЗІПСОВАНЕ ДІВЧИСЬКО
В одинадцять років Елена Мехіас ще була щуплявим дівчам із бляклою шкірою самотньої дитини, ротом, де досі бракувало кількох зубів, волоссям мишачого кольору та надто випнутими як на її зріст кістками, що ледь не витикалися назовні на колінах і ліктях. Ніщо в дівчинці не виказувало ані жагучих мрій, ані пристрастей, що переповнювали її. Вона непомітно никала серед скромних меблів і вилинялих гардин у пансіоні своєї матері. Скидалася на сумну кішку, коли бавилася на подвір’ї серед припорошеної герані та гігантської папороті або коли швендяла з тарілками від пічки на кухні до столиків у їдальні, подаючи вечерю. Пожильці майже не звертали на неї уваги, а коли хтось і озивався до дівчинки, то зазвичай наказував, аби вона побризкала розчином тарганячи гнізда чи наповнила бак у душовій кімнаті, якщо насос відмовлявся качати нагору воду. Виснажена спекою та домашніми клопотами матір не мала ані сил для пестощів, ані часу, щоб наглядати за дочкою, тож і не завважила, коли Елена почала мінятися. В перші роки життя це була мовчазна, боязка дівчинка, що грала в химерні ігри, розмовляла сама із собою, сидячи в якомусь закутку, і смоктала палець. З дому вона йшла тільки до школи чи на ринок; її не цікавили галасливі ровесники, які бавилися на вулиці.
Перевтілення Елени Мехіас збіглося в часі з появою Хуана Хосе Берналя, або Солов’я, як той сам себе називав і про що сповіщала афіша, яку молодик почепив на стіні своєї кімнати. Більшість пожильців становили студенти й конторники, які працювали в різних похмурих державних установах. Добропорядні жінки та чоловіки, як казала про них матір, яка пишалася тим, що дає прихисток лише людям достойним, з певними заняттями, добрими звичками й заробітком, який дозволяв їм платити на місяць наперед, а ще готовим дотримуватися тутешніх правил, які радше нагадували розпорядок семінарії, ніж пансіону. «Вдова мусить дбати про свою репутацію і повагу до себе, я не хочу, щоб мій заклад перетворився на кубло волоцюг і розпусників», — повторювала часто матір, аби ніхто — і передусім Елена — цього не забув. Одним із завдань Елени було наглядати за пожильцями й сповіщати матір про всі підозрілі подробиці. Ці обов’язки нишпорки робили дівчинку ще більш безтілесною: вона губилася в мороці кімнат, ні до кого не озивалася й зненацька поставала перед очима, мовби повернувшись із якогось іншого, невидимого виміру. Матір і дочка вдвох виконували численні повинності, які накладав на них пансіон, мовчки поринали в звичні справи й не мали потреби в спілкуванні. Розмовляли між собою зрідка, а коли в годину післяобіднього відпочинку перекидалися кількома словами, то говорили про пожильців. Іноді Елена намагалася прикрасити безбарвні життя цих минущих чоловіків і жінок, які оселялися в домі та вибиралися, не залишивши по собі жодних слідів. Дівчинка вигадувала для них якісь неймовірні пригоди, забарвлювала їхнє існування таємним коханням чи якоюсь трагедією, однак матір мала безпомильний нюх й одразу викривала її фантазії. Так само вона виявляла спроби дочки щось приховати. Напрочуд практична, матір мала чітке уявлення про все, що відбувалося під її дахом, добре знала, що робить кожен із пожильців у будь-яку пору дня чи ночі, скільки цукру залишилося в коморі, кому телефонували і де поділися ножиці. Вона була жінкою веселою й навіть привабливою, непоказне вбрання насилу стримувало запал ще молодого тіла, однак багаторічні буденні клопоти зсушили її душу й відбили смак до життя. Та коли Хуан Хосе Берналь постав на порозі й заявив, що хоче винайняти кімнату, все змінилося не лише для неї, а й для Елени. Зваблена хвалькуватими нотками в голосі Солов’я та його славою, на яку натякала афіша, господиня — всупереч власним правилам — прийняла його в свій пансіон, хоча молодик аж ніяк не відповідав її уявленням про ідеального пожильця. Берналь повідомив, що співає ночами, а відтак удень повинен відпочивати, і що зараз він не має певної роботи, тож не може платити наперед, і що він дуже вибагливий в усьому, що стосується харчування та гігієни: їсть лише вегетаріанські страви й двічі на день приймає душ. Елена з подивом спостерігала, як матір мовчки вписала прибульця до домової книги й повела до кімнати, насилу тягнучи важку валізу, тоді як той ніс в одній руці зачохлену гітару, а в другій картонний футляр із дорогоцінною афішею. Притискаючись до стіни, дівчинка піднялася сходами за ними й завважила, як напружилося обличчя нового пожильця, коли він глядів на прилиплий до спітнілих материних стегон перкалевий фартух. Зайшовши до помешкання, Елена натиснула на вимикач і великі лопаті стельового вентилятора зі скреготом іржавого заліза почали свій рух.
Відтоді усталені порядки в домі змінилися. Додалося роботи, бо Берналь спав тоді, коли інші йшли на службу чи на заняття; він годинами не виходив з душової кімнати, з’їдав гори кролячих страв, які слід було готувати кожну окремо, постійно висів на телефоні й раз по раз вмикав праску, щоб випрасувати свої сорочки дамського облесника, однак господиня не вимагала за це додаткової плати. Елена поверталася зі школи в час післяобіднього відпочинку, коли щосили пряжило сонце і днина марніла під нищівним білим промінням, а Берналь о цій порі бачив лише перший сон. За наказом матері вона знімала черевики, щоб не розбуркати неприродну тишу, в яку був занурений дім. Те, що матір з кожним днем змінюється, дівчинка завважила задовго до того, як пожильці почали шепотітися за її спиною. Спершу це був запах, насичений аромат квітів, що йшов од жінки й витав у повітрі кімнат, до яких та заходила. Елена знала в домі кожний закуток, а тривалий досвід нишпорки допоміг їй за пакетами з рисом і консервними бляшанками відшукати в коморі флакон парфумів. Потім дочка угледіла лінії від темного олівця на віях, червоний полиск на губах, нову нижню сорочку, посмішку, коли надвечір Берналь із вологим після душу волоссям спускався нарешті сходами й умощувався на кухні, щоб поглинути свої чудернацькі наїдки факіра. Матір сідала навпроти нього, і він переповідав їй різні історії зі свого творчого життя, супроводжуючи кожну пригоду гучним сміхом, що народжувався у нього десь у животі.
Уже в перші тижні Елена зненавиділа цього чоловіка, котрий займав увесь простір у домі й усю увагу матері. Дівчинку дратували його наквацьоване брильянтином волосся, налаковані нігті, манера колупатися зубочисткою в роті, педантизм і безсоромність, з якою Берналь змушував собі прислужувати. Вона не могла збагнути, що знайшла в ньому матір, адже він не вартий уваги авантурник, безвісний співак у жалюгідних барах, а може, й сутенер, як пошепки доводила сеньйорита Софія, одна з найдавніших їхніх пожилиць. Та одного недільного надвечір’я, коли всі нудилися, а час начеб застоявся в стінах дому, Хуан Хосе Берналь з’явився на подвір’ї зі своєю гітарою, вмостився на лаві під смоківницею й торкнув струни. Звук привернув увагу всіх мешканців, які спершу боязко повитикалися один за одним, не розуміючи до ладу, в чому справа, а тоді хутко попритягали з їдальні стільці й посідали навколо Солов’я. Чоловік мав грубий, але добре поставлений і приємний голос. Він знав усі старі болеро та ранчери1 з мексиканського репертуару і деякі партизанські пісні, пересипані лихими слівцями, які змушували червоніти жінок. Наскільки дівчинка пам’ятала, це вперше в пансіоні панувала святкова атмосфера. Коли споночіло, запалили два каганці й підвісили їх на дерева, а тоді принесли пива та пляшку рому, яку тримали, щоб лікувати застуду. Елена вся тремтіла, коли розносила пиво; прикрі слова цих пісень і ремствування гітари проймали кожну клітину її тіла, немов у лихоманці.
Матір погойдувала ногою в такт музиці. Зненацька жінка підвелася, взяла дочку за руки, і вони почали танцювати вдвох, але до них одразу приєдналися всі присутні, навіть сеньйорита Софія, яка весь час манірилася й нервово хихотіла. Елена довго рухалася отак, цілковито щаслива, під мелодійний голос Берналя, притиснувшись до матері та вбираючи новий аромат квітів, що йшов од неї. Аж раптом відчула, що матір злегка відштовхнула її, щоб далі танцювати на самоті. Із заплющеними очима та відкинутою назад головою жінка звивалася, як погойдуване вітерцем простирадло. Елена відступила назад, поступово й пожильці повернулися до своїх стільців, залишивши посеред подвір’я господиню, що забулася в танці.
Після того вечора Елена дивилася на Берналя іншими очима. Вона вже не пам’ятала, що ненавиділа його брильянтин, зубочистки та зарозумілість, а побачивши Солов’я або почувши його голос, згадувала те імпровізоване свято й знову відчувала, як палає її шкіра й бентежиться охоплена невимовною лихоманкою душа. Стежила за ним здаля, потайки й у такий спосіб відкривала для себе те, чого досі не помічала: його плечі, кремезну шию, чуттєвий вигин великих губ, бездоганні зуби, довгі й тонкі пальці. Її поймало нестерпне бажання наблизитися до нього, притиснутися до його смаглявих грудей, слухати його дихання та серцебиття, вбирати його сухий, різкий, як у вичиненої шкіри чи тютюну, запах. Уявляла саму себе: ось вона куйовдить його волосся, поплескує його по спині та по ногах, відкриваючи їхні форми, ось обертається на цівку диму, щоб проникнути в нього крізь горло й оволодіти всім його єством. Та щойно чоловік підводив очі й зустрічався з нею поглядом, Елена, вся тремтячи, тікала геть і ховалася за найвіддаленішими кущами, що росли на подвір’ї. Берналь оволодів усіма її думками; застояний, проведений далеко від нього час здавався дівчині нестерпним. У школі рухалася, мов сновида, сліпа й глуха до всього, крім образів, що виникали в її уяві, де не було місця нікому, крім нього. Що він робить у цю мить? Либонь, спить долілиць на ліжку в темній кімнаті із опущеними жалюзі, де лопаті вентилятора розганяють гаряче повітря; спить, зануривши лице в подушку, а на його хребті застигла цівка поту. З першим ударом дзвону, що сповіщав про закінчення занять, бігла додому, подумки молячись, аби він іще не прокинувся; тоді вона б устигла помитися та перевдягтися й сісти чекати його на кухні, вдаючи, нібито готує уроки, щоб матір не загадала їй іншої роботи. А потім, коли чула, як він, насвистуючи, виходить із душової кімнати, потерпала від нетерпіння та страху, певна, що помре, якщо він доторкнеться до неї або заговорить; дівчинка прагнула цього, але водночас ладна була розчинитися серед меблів, бо не могла ані жити без нього, ані встояти перед його жагучою присутністю. Потайки ходила за ним усюди, ретельно прислуговувала йому, відгадуючи його бажання, щоб подати потрібну річ, перш ніж він про це попросить, рухалася весь час, мов тінь, аби не виказати свого існування.
Ночами Елена не могла заснути, бо його не було вдома. Вставала з гамака, виходила з кімнати й, наче примара, никала горішнім поверхом, збираючись із духом, а тоді прослизала до помешкання Берналя. Причиняла за собою двері й трохи відхиляла жалюзі, щоб вуличне світло озорило ритуальне дійство, яке вона вигадала, аби заволодіти частками душі цього чоловіка, що жили в його речах. Довго дивилася на себе в чорне та блискуче, мов тваниста калюжа, люстро, бо він також дивився в нього й два віддзеркалення могли злитися в обіймах. Наближалася до люстра, широко розплющивши очі, бачачи себе його очима; в холодному цілунку надовго припадала до власних вуст, уявляючи, нібито це гарячі губи чоловіка. Притулялася до люстра, і її маленькі груди напиналися, і глухий біль пробігав тілом униз й урешті-решт зосереджувався в одній точці між ногами. А Елена знову й знову прагнула цього болю. Діставала з шафи й напинала на себе сорочку Берналя, взувала його чоботи. Обережно, щоб не наробити тарараму, ступала кілька кроків. Вбрана отак, рилася в його шухлядах, зачісувалася його гребінцем, смоктала його зубну щітку, лизала його крем для гоління, погладжувала рукою його брудну білизну. Потім — сама не знаючи, навіщо це робить, — скидала його сорочку та чоботи й свою нічну сорочку, гола лягала на Берналеве ліжко, жадібно вдихаючи його запах, намагаючись загорнутися в його тепло. Обмацувала всю себе, починаючи від дивних форм черепа, а тоді напівпрозорі хрящі вух, очні западини, овал губ — і далі вниз — окреслюючи кістки, вигини, кути та округлості цього незначущого створіння, яким була, сповнена бажання зробитися величезною, важкою та гладкою, наче китиха. Елені здавалося, нібито вона наповнюється в’язкою та солодкою, немов мед, рідиною й розбухає до розмірів гігантської ляльки, чиє роздуте тіло заполоняло все ліжко, всю кімнату, весь дім. Іноді, знесилена, вона плакала й засинала на кілька хвилин.
Якоїсь суботи вранці з вікна своєї кімнати Елена побачила, як Берналь підійшов ззаду до матері, коли та, схилившись над ночвами, прала білизну. Чоловік поклав руку їй на талію, а жінка навіть не поворухнулася, ніби вага цієї руки була часткою її тіла. Елена на відстані відчула його владний дотик, поступливість матері, близькість, яка виникла між ними, страшну таємницю, що їх єднала. Дівчинка раптом вкрилася потом, вона не могла дихати, серце переляканою пташкою билося між ребер, руки й ноги тремтіли, кров стугоніла з такою силою, що, здавалося, от-от вихлюпнеться назовні, розірвавши пальці. Відтоді Елена почала стежити за матір’ю.
Один по одному відкривались їй шукані докази: спершу тільки погляди, надто тривалі вітання, спільницькі посмішки, підозра, що їхні ноги торкаються одна одної під столом і що вони шукають приводу, щоб залишитися наодинці. Нарешті, якось уночі, повертаючись із кімнати Берналя, де вона щойно виконала своє ритуальне дійство, Елена почула шум підземних вод, що долинав зі спальні матері, і збагнула, що весь цей час, коли, як вона гадала, Берналь заробляв собі на хліб, співаючи нічні пісні, насправді той знаходився по інший бік коридору, і поки вона цілувала його примарний образ у люстрі й вдихала запах, що линув од його простирадла, чоловік був з її матір’ю. З набутою впродовж років вправністю невидимки вона прослизнула крізь прочинені двері й уздріла, як вони кохаються. З-під торочкуватого абажура пробивалося світло, що озорювало коханців. Матір перетворилася на круглу, рожеву, стогнучу, пишнотілу істоту, таку собі актинію, суцільні щупальця та присоски, геть уся — рот, і руки, і ноги, і отвори — колихалася й колихалася, притиснувшись до масивного тіла Берналя, яке — на відміну від материного — здалося Елені твердим і незграбним, й рухалося судомно, наче розгойдуване сильними поривами вітру дерево. Доти дівчинка ніколи не бачила голого мужчини, тож була вражена його визначальними відмінностями. Чоловіча природа видалася їй брутальною, і вона довго оговтувалася від жаху, перш ніж змусила себе дивитися далі. А проте побачене невдовзі зачарувало її, і тепер вона гляділа уважно, щоб навчитися рухів, завдяки яким матері вдалося заволодіти її Берналем, рухів, сильніших за всю її любов, молитви, мрії та безмовні волання, за всі її магічні ритуали, вигадані, щоб прихилити його до себе. Вона була переконана, що в цих пестощах і шепоті міститься таїна, і коли її розгадати, то Хуан Хосе Берналь спатиме з нею в гамаку, який вона щовечора чіпляла на два гаки в кімнаті з шафами.
Наступні дні Елена жила в якомусь запамороченні. Ніщо не цікавило її, навіть Берналь, який перемістився в її мозку в запасне відділення, а сама вона поринула у фантастичну реальність, що повністю замістила живий світ. Дівчинка й далі за звичкою виконувала повсякденну роботу, але її душа не брала в тому участі. Коли матір завважила, що дочка втратила апетит, то — хоча Елена була ще надто юною — віднесла це на рахунок її скорої статевої зрілості й знайшла час, щоб посидіти з нею наодинці та розкрити їй таємницю народження жінки. Дівчинка мовчки вислухала материні просторікування про біблійні прокляття та менструальну кров, певна, що з нею цього ніколи не станеться.
У середу Елена, либонь, уперше за тиждень відчула голод. З консервним ключем і ложкою подалася до комори й спорожнила три бляшанки гороху, потім зрізала червону воскову плівку з головки голландського сиру і з’їла її, наче яблуко. Після цього вибігла на подвір’я і, скоцюрбившись, виблювала на герань якусь зелену мішанку. Біль у животі та гіркий присмак у роті повернули їй відчуття реальності. Того вечора вона спокійно заснула, зіщулившись клубком у своєму гамаку й посмоктуючи палець, як тоді, коли була немовлям. У четвер Елена прокинулася веселою, допомогла матері приготувати каву для пожильців і, перш ніж піти до школи, поснідала з нею в кухні. А вже в школі почала скаржитися на болючі спазми в шлунку і так скулилася, просячи дозволу піти до туалету, що вчителька ще вранці відпустила її додому.
Елена пішла довгою кружною дорогою, щоб оминути сусідні вулички, й наблизилася до своєї оселі з тильного боку, що виходив до яру. Перелізти через мур і зістрибнути з нього на подвір’я виявилося справою менш ризикованою, ніж вона гадала. Дівчинка знала, що о цій порі матір на ринку, а оскільки по четвергах там торгували свіжою рибою, то й вернеться вона не скоро. У домі були тільки Хуан Хосе Берналь і сеньйорита Софія, котра через загострення артриту вже тиждень не ходила на роботу.
Елена сховала книжки та черевики в кущах і прослизнула в дім. Притиснувшись до стіни й затамувавши подих, піднялася на горішній поверх; з кімнати сеньйорити Софії до неї долинули гучні звуки радіо, і дівчинка трохи заспокоїлася. Двері до Берналевого помешкання піддалися одразу. Тут панувала пітьма, тож увійшовши з вулиці, де пряжило ранішнє сонце, Елена якусь мить не бачила геть нічого, а проте вона знала цю кімнату напам’ять, багато разів заходила сюди й тямила, де тут що, де саме рипить підлога й у скількох метрах од дверей стоїть ліжко. Так чи інак, а вона дочекалася, коли зір звикне до темряви й окресляться контури меблів. За кілька секунд уже могла розрізнити чоловіка на ліжку. Той лежав не ницьма, як безліч разів уявляла дівчинка, а горілиць на простирадлі, в самих трусах, витягнувши одну руку й притуливши другу до грудей, на очі йому спадало пасмо волосся. Елена відчула, що весь страх і нетерпіння, що змагали її кілька останніх днів, зненацька розвіялися; вона почувалася спокійною, як людина, котра знає, що мусить робити. Їй здалося, нібито вона вже багато разів проживала цю мить; тож подумки сказала собі, що нема чого боятися, адже йшлося про звичний ритуал, щоправда дещо відмінний од попередніх. Повільно зняла шкільну форму, однак не наважилася скинути бавовняні трусики. Наблизилася до ліжка. Тепер вона краще бачила Берналя. Присіла на краєчку, зовсім поряд із рукою чоловіка, силкуючись, щоб її вага не додала простирадлу жодної зморшки, й неквапно нахилилася: тепер, коли її обличчя застигло в кількох сантиметрах од нього, вона відчувала тепло його дихання й солодкий запах його тіла. З надзвичайною обережністю — щоб не розбудити його, — простягнувши спершу одну, а тоді другу ногу, вмостилася поруч. Зачекала, прислухаючись до тиші, й нарешті зважилася з майже невідчутною ніжністю покласти руку йому на живіт. Від цього дотику Елену кинуло в жар, і вона перелякалася, що гупання її серця відлунить у цілому домі й розбудить чоловіка. Їй знадобилося кілька хвилин, аби оговтатися, а переконавшись, що він навіть не поворухнувся, вона заспокоїлася й притисла до нього руку — таку легку, що не розбуркала сон Берналя. Елена пригадала рухи, які робила матір, і — поки занурювала пальці в трусики — знайшла й поцілувала його губи, як робила це не раз перед люстром. Берналь застогнав уві сні й обійняв дівчинку рукою за талію, а тим часом другою вхопив її руку, щоб спрямувати, куди слід, а його губи розтулилися, щоб повернути цілунок, й промимрили ім’я коханки. Елена почула ім’я матері, але замість відсахнутися сильніше притислася до нього. Берналь обхопив її за талію й умостив на собі, розпочавши перші любовні рухи. Щойно коли відчув грудьми неймовірну тендітність цього кощавого пташеняти, спалах свідомості осяяв морок його сну і чоловік розплющив очі. Елена відчула, що його тіло напружилося, він вхопив її за ребра й жбурнув на підлогу — вона впала, але одразу підвелася й метнулася до нього, щоб знову обійняти. Берналь дав їй ляпаса й вистрибнув з ліжка, нажаханий бозна-якими прадавніми табу й химерами.
— Зіпсоване дівчисько! — крикнув він.
Прочинилися двері, і на порозі постала сеньйорита Софія.
Наступні сім років Елена провела в інтернаті при монастирі, ще три — в столичному університеті, після чого почала працювати в банку. Тим часом матір узяла шлюб зі своїм коханцем, і тепер вони вдвох давали раду пансіону й навіть накопичили достатньо грошей, щоб переїхати в невеличкий сільський будиночок, де подружжя вирощувало на продаж гвоздики та хризантеми. Соловей повісив свою афішу в позолоченій рамці, але більше не співав по ночах, і ніхто за ним не сумував. Він ніколи не супроводив дружину, коли та провідувала дочку, й не розпитував про неї, щоб не труїти собі душу, проте часто думав про дівчинку. Пам’ять зберігала її давній образ, роки не торкнули його: для Берналя вона залишалася хтивим створінням, пойнятим любов’ю, яку він відкинув. Насправді з плином літ, образ цього кощавого пташеняти, цієї ручки на його животі, цього дитячого язика у нього в роті дедалі більше оволодівав уявою Берналя, аж поки перетворився на нав’язливу ідею. Обіймаючи обважніле тіло дружини, він мусив зосереджуватися на своїх видіннях, боязко воскрешаючи в пам’яті Елену, аби розбуркати дедалі примарнішу хіть. У зрілі роки він ходив до крамничок із дитячим одягом і купував бавовняні трусики, щоб втішатися, пестячи їх і себе. Потім соромився цих нестямних хвилин і спалював трусики або закопував десь на подвір’ї, по-дитячому намагаючись про все забути. Йому подобалося блукати поблизу шкіл і в парках і дивитися здаля на дівчаток, котрі на якусь мить повертали його в безодню того незабутнього четверга.
Елені було двадцять сім років, коли вона вперше приїхала до матері, щоб познайомити зі своїм нареченим, армійським капітаном, який уже давно просив її руки. Молоді прибули прохолодного листопадового надвечір’я; наречений вбрався у цивільне, аби не видатися надто гордливим у військовому мундирі, а Елена була вся увішана подарунками. Берналь із юначим нетерпінням чекав на ці відвідини. Він подовгу вдивлявся в своє віддзеркалення у люстрі, вивчаючи власне лице, запитуючи себе, чи завважить вона переміни в ньому, чи в її уяві Соловей залишився непідвладним руйнівному часові. Берналь підготувався до зустрічі, зваживши кожне своє слово й уявляючи всі ймовірні відповіді. Та він не передбачив одного: замість палкого створіння, через яке в нього краялося серце, перед ним постала сувора й боязка жінка. Берналь почувався так, ніби його зрадили.
Коли посутеніло, перша радість од зустрічі минулася й матір з дочкою встигли переповісти одна одній останні новини, стільці винесли на подвір’я, щоб посидіти в холодку. Повітря було просякнуте пахощами гвоздик. Берналь запропонував випити вина, й Елена пішла з ним по келихи. Кілька хвилин вони залишалися вдвох у невеличкій кухні. І тоді чоловік, який так довго чекав цієї нагоди, затримав руку жінки й сказав їй, що все те було жахливою помилкою, мовляв, того ранку він спав і не тямив, що робить, мовляв, у нього в думках не було жбурляти її на підлогу й ображати, тож він благає, щоб вона зглянулася й вибачила йому, може, це поверне його до тями, бо всі ці роки пекуча думка про неї переслідувала його, псувала кров і ятрила душу. Елена здивовано гляділа на чоловіка, не знаючи, що відповісти. Про яке зіпсоване дівчисько він говорить? Для неї дитинство залишалося далеко позаду, біль цього першого, знехтуваного кохання був заблокований в якомусь непроникному закутку її пам’яті. Вона зовсім не пам’ятала того давнього четверга.
20 thoughts on “«Оповідки Еви Луни» від “Маркеса у спідниці” вийдуть українською. Уривок з книжки”