Не за горами вже й рік, як нема на сцені і в житті Кузьми Скрябіна. Ходиш книжковими магазинами, а на поличках досі майоріє його портрет із написом “Моя дорога птаха”. Знов і знов гортають ті глянцеві сторінки у ваганнях взяти собі чи комусь на подарунок. Адрій би сказав “гламурно”: сторінки аж риплять, немов сніг під ногами взимку, але скрипучий, сухий сніг, а не такий що лежав містинками і мокрувато падав зверху в день тої жахливої аварії. Здавалося б, що втративши рідну людину, а тим паче сина, всяк зможе написати книжку, та хоч роман про його життя, хоч день-у-день кричати, як близьких не відпускає душа… Але, не в усіх вистачить сили волі. Не кожен дозволить сторонньому розкрити серце ще дужче, ще дужче надірвати живу рану, а тим більше мама, мама відомого Музиканта з великої літери.
Книгу якось несподівано для мене придбав після довгого робочого понеділка чоловік і тихо вручив мені її, коли я колихала малого. На те, що коханий вгадав мої думки, я вже не зважала так здивовано, на те він і чоловік. Простягла руку за книгою і просто тихо спитала: “Почитаємо сьогодні?”- “Звичайно”. Після короткочасного відпочинку малюка ми повечеряли, як зазвичай обговорили день і обмінялися тими враженнями, які він нам подарував, але справжні емоції були ще попереду – на тумбочці з лампою, біля ліжка лежала “Моя дорога птаха”.
Глибокий голос чоловіка відкрив переднічний сеанс справжнього релаксу – вмостившись на ліжку, поки я приспівувала тихесенько колискову, він почав читати… Ольга Кузьменко вилила в книгу не одну душу, вона дожила кожною сторінкою іще трошечки життя Андрія – бо розповідає про те, чим сам би він ніколи не вихвалявся. Але найголовніше, ця книга не про те, “який він був класний” – таке собі автобіографічне чи біографічне “повчання іншим” та “ода Фортуні, бо вона обрала мене, а інші лузери”. Я таких повчань не терплю. Ця книга про те, як жити для інших і бути від того щасливим. Жити навідкриту, переживати і хвилюватися, досягати і не зупинятися, допомагати і вірити – із перших днів життя і до тієї нещасної ями на дорозі.
Мама… герой такої ніжної пісні Кузьми, стала ближче до кожного слухача та читача Андрія. Тепер кожен знає, до кого так просто звертався з приспіву. До жінки, яка відкрила нам малого Андрія, Скрябіна в школі та в армії, яка влаштувала нам подорож в Сідому та в генезис родинновживаного слова “біднесенький”, котра виклала такі дорогі старі фотографії не в популярний глянцевий журнал, а своїми слізьми та великою душею на сторінках справжньої настільної книги для кожного – для мами, для сина, для музиканта, для письменника, для солдата, для волонтера, для фотографа, бо на її обкладинці просто неперевершений портрет Людини.
Коли ми її дочитали, син вже міцно спав, а я взяла книгу просто потримати ще раз, перш ніж покласти на поличку до інших моїх улюблених, поставити на центральному стенді нашої сімейної бібліотеки поміж Біблії, Кобзаря, Костенко, Українського космосу і безлічі яскравих примірників від такого чудового “Видавництва Старого Лева”. То поличка книг, які є довідниками для душі. І хай якось занадто особистим став цей відгук на книгу, але в Андрія все таке: кожна його нота, сторінка чи відверта розмова. І мама в нього така.
Ірина Варламова
8 thoughts on ““Моя дорога птаха. Мамина книжка”. Вкрай особистий відгук.”