Маргарита Сурженко: «Натхнення – це потужний потік енергетики, він не може даватись комусь просто так»

Маргарита Сурженко – молода письменниця з Луганська. Нещодавно у Літературній агенції Discursus вийшла її друга книжка «Нове життя», яка є спробою зрозуміти українців, вимушених сьогодні залишатися на окупованих територіях.

Маргарито, ваша перша книжка – «АТО. Історії зі Сходу на Захід» вийшла минулого року. Чи були й інші видання? Як давно почуваєте себе письменницею?

Скільки себе пам’ятаю, я завжди писала. В школі це були зошити, які я списувала дитячими детективами і історіями про інопланетян. В університеті писала про кохання, пізніше про сімейне життя. З першого курсу працювала, бо мріяла придбати ноутбук, розуміла, що він дасть мені можливість швидше трансформувати своє натхнення у слова. Я робила дуже поодинокі спроби видати те, що писала. Надсилала два романи на «Коронацію слова», один роман до відомого великого видавництва. Насправді для молодого письменника ці спроби – це майже ніщо. Певно, зараз для того, щоб тебе і твою книгу помітили, треба надсилати роботи на всі можливі конкурси, у всі видавництва, які можеш знайти в інтернеті. А разом з тим вдосконалювати свою майстерність як письменника, намагатись писати ще краще, втілювати нові ідеї в життя. Минулого літа я вирішила «боротись» за те, щоб моя чергова книга не залишилась просто файлом Word в комп’ютері, а була повноцінною книгою. Уявляла, як буду бігати за редакторами видавництв, що буду їм давати роздрукований твір, буду повторювати це, доки його не опублікують. Але щойно я вирішила це робити, мені пощастило, і майже відразу видавництво Discursus погодилось надрукувати повість, бігати не за ким не довелось. Чи мріяла я бути письменником з дитинства? Певно, так, хоча я досі соромлюсь називати себе письменником. Певно, зможу себе так відчувати, якщо писання книжок стане моїм основним видом діяльності, а не просто творчістю, яка приносить задоволення і в якій я знаходжу себе.

с2Ваша книжка Нове життя” – спроба зрозуміти людей, які вимушені жити на окупованих територіях. Який досвід ви здобули для себе під час роботи над “Новим життям”? Що є найважливішим для всього населення України зараз в сенсі спроби зрозуміти тих, хто залишився на окупованих землях?

Появі першої книги я зобов’язана натхненню. Я не аналізувала актуальність теми, не вивчала, що цікавить читачів, а що ні, я просто мала дуже багато вражень, думок, і в один день сіла і почала їх записувати. Перша книга – це на 70-80% голос музи, певно, тому вона така емоційна. Друга книга з’явилась на світ, бо я відчувала недосказаність. Друга книга – це на 70% робота. Це спроба занурити читача в побут Луганська, в якому я сама виросла, про який знаю не з чуток. Це спроба описати економічні передумови війни, пояснити те середовище, в якому існували мешканці Донбасу і яке сформувало їх погляди. Якщо перша книга – книга про винятки з правил, і вона може здатись нереальною, то друга книга – про типових мешканців Донбасу. Я мала надію пояснити, що вони такі самі люди, просто їх світогляд формувався під впливом тих чи інших чинників. Хотілось також показати, що на відміну від молодих людей, для яких війна могла стати шансом змінити своє життя в кращу сторону, для людей більш старшого віку нове життя виявилось набагато більш важчим випробуванням.

Ви читали книги Світлани Алексієвич, в основі яких саме задокументовані розповіді людей – свідків війни в Афганістані,  катастрофи на ЧАЕС, падіння радянського режиму? Саме крізь призму людських розповідей вимальовується зріз соціального життя певної епохи. Чи є у вас бажання стати літописцем епохи? Чи в першу чергу ви маєте ціль: допомогти українцям з Заходу нашої держави зрозуміти проблеми східняків?

Книги Світлани Алексієвич не читала, але тепер маю бажання це зробити. Я навіть письменницею себе називаю невпевнено, який там літописець? Чесно кажучи зараз я пишу не тому, що треба, а тому що не можу не писати. І чомусь дуже вірю, що натхнення – це потужний потік енергетики, він не може даватись комусь просто так. Гріх не користуватись своїм натхненням, гріх нічого не робити для реалізації своєї ідеї. Ось я і пишу, реалізовую, роблю свої ідеї об’ємними, завертаю їх у слова. А наскільки це у мене виходить об’єктивно, я судити не можу, про це кожен читач має відповідати собі сам. Ті, хто читав мою другу книгу, казали, що дійсно майбутнім поколінням з нею буде легше зануритись у наш побут і відчути його, мати зв’язок зі своїм минулим. Але чи буде це так, чи про книгу скоро забудуть, ми побачимо лише через певний час. Зараз же я просто роблю те, що мені дуже подобається і намагаюсь робити це краще.

с1Яким ви бачите найближче майбутнє України?

Я оптимістка, тому майбутнє України я бачу позитивним. Я дуже радію тому, що народилась у вік глобалізації, мені здається нам нікуди від неї не дітись. Людство прямує до об’єднання, до взаємодії, а корупція, авторитаризм, монополія лише гальмують цей процес. Людство об’єднується, бо разом нам легше рухати цю планету вперед. Я думаю, що свобода слова і чесна ринкова економіка сильніше за феодальний лад, прояви якого навіть зараз інколи можна побачити в Україні. Я дуже хотіла б вірити у те, що мій син буде жити в країні, де будуть вирішувати проблеми ракетобудування, знаходити ліки від невиліковних хвороб, відкривати альтернативні джерела палива, а не сперечатись про мову.

Чи залишаються перспективи тут для молоді?

Багато моїх знайомих говорять про еміграцію, про те, що ця країна ніколи не зміниться, про корупцію і зраду. Але не варто уподібнюватись тим, хто ніяк не може втамувати спрагу своєї внутрішньої жадоби. Емігрувати з країни, за яку віддали життя українці, хтось залишився без ніг і рук, можливо, саме це і є зрада? Я позитивно ставлюсь до того, щоб пожити певний період в іншій країни, здобути позитивного досвіду у тих, кому краще нас вдалось розбудувати державу. Я б хотіла пожити в іншій країні, була б не проти, якби мій син отримав освіту в Європі, але я б завжди хотіла повертатись до Україні і щоб мій дім знаходився саме тут.

Чи продовжуватимете писати цикл історій зі Сходу?

Вже є дві книги на цю тему, я думаю, цього цілком достатньо. Я написала першу книгу, коли була переселенкою, була повністю занурена в ті проблеми, які переживають молоді люди, які були змушені покинути свої домівки. Написала продовження, надихнувшись розмовами з тими, хто лишився в Луганську, спостерігаючи за проблемами знайомих. Але зараз мене надихають на творчість зовсім інші речі, я вже майже завершала третю книгу і там нема місця війні, там є Київ, пристрасть і кохання. Ця книга – це як ковток свободи, політ фантазії, де можна не боятись писати і думати, що ти когось образиш і тебе хтось неправильно зрозуміє.

Спілкувалася Анна Лобановська

(Visited 397 times, 1 visits today)