Мала проза, якої не повинно бути мало

Коли несумлінним студентам треба терміново здати недороблений реферат, вони збільшують інтервал між рядками, поля і шрифти – аби тільки тексту здавалося більше: раптом ніхто не помітить? Перше враження про книжку Катерини Бабкіної “Щасливі голі люди”, яку Євген Стасіневич зарахував до найзнаковіших збірок малої прози останніх десяти років, у мене склалося непривабливе саме через розтягненість текстів. Схоже на те, що книжку робили швидко і аби видати, не боячись, що такий підхід може спрацювати проти автора і видавця, бо аж наскільки маленькі книжки, особливо відомих авторів, від яких завжди чекаєш повної самовіддачі, просто не виходить сприймати серйозно.

 А шкода. Тому оповідань у збірці, на моє переконання, має бути більше. Інакше це не збірка, а добірка. Бажано, щоб навіть у межах збірки можна було порівняти тексти за темами, стилем. А так виходить, що єдине оповідання, яке мені справді дуже сподобалося – “Костя”, – ніби сирітка у збірці. І післясмак один – могло бути більше, краще, але з якоїсь причини не сталося. Пишу я, пишу і раптом думаю: а чого це я причепилася саме до цієї збірки? Треба порівняти по кількості з іншими книжками. Беру перше-ліпше, що стоїть на полиці і рахую.

Виявляється, що:
у книжці “Щасливі голі люди” 7 оповідань (з них є такі, що більше нагадують колонки. Мені було мало.);
у книжці “Кат” Євгенії Кононенко 13 (з них 7 замальовок і одна заготовка до роману. Хотілося б більше текстів.);
у книжці “Дім у Бейтінг Голлов” Василя Махна 8 оповідань (щоправда, вони досить густої в’язки, і через те, що в цьому тексти об’єднані атмосферою, мені було достатньо, тож подумки я не просила ще);
у книжці “Рассказы” Олега Сенцова – 8 оповідань (текстів бракувало);
у книжці “Червоні на чорному сліди” Іри Цілик – 7 текстів (у цьому разі текстів мало, але враження закінченої збірки, бо я не помітила, що їх тільки сім. Але зараз думаю, що було б краще, якби оповідань було більше);
у книжці Людмили Таран “Прозорі жінки” – близько сорока текстів (для мене якраз достатньо для того, щоб назвати книжку повноцінною збіркою малої прози).

І тут мені відкрилося, чому видавці не сприймають серйозно малої прози. Бо й самі автори, схоже, часто ставляться до цього жанру не більше як до додатку до своєї основної, сказати б, творчості. Вже зовсім засмучена неприємним відкриттям аналізую збірки Еліс Манро на предмет кількості текстів у них – і так, там банально більше сторінок. Більше поживи для роздумів. Трапляються збірки й по 8 оповідань, але ті оповідання більше схожі на повісті, і в підсумку виходить 250-350 сторінок, прочитавши які лишаються підстави для формування враження: хтось відкриває для себе те, що Еліс Манро дуже глибока, для когось вона – нескінченно нудна і малодинамічна, але принаймні є про що подумати.

Я дуже люблю малу прозу і хочу її більше. Хочу цікавого сюжету, хочу несподіваного фіналу, хочу мурашок. І хоч довго розходилася тут про кількість, а не дуже про якість, скажу на захист збірки “Щасливі голі люди” те, що текст “Костя” мене просто порвав. Дуже класно зроблено, справді душевно. Ох я люблю, коли автор мене дурить, коли лишає якусь дрібницю, ніби малозначущу, а потім наприкінці вона тебе б’є під дих. Ну і вічно зворушлива тема взаємин дідуся-онуки. Мене чіпляє. І взагалі, оця фішка ще працює, коли автор бере будь-яку нічим не визначну людину і нашпиговує її образ різними дрібницями, щоб підкреслити самоцінність життя цієї типу маленької людини. І назагал ще працює маніпуляція подробицями, надмір деталей, купа прикметників, хоча від книжки до книжки це вже трохи передбачувані прийомчики, які у віршах вони мені навіть подобаються, але в прозі чомусь не дуже. Як і тема маленьких людей, якщо чесно, хоча сама пишу про таке, бо просто не вмію про інше.

Мій відгук на вірші Катерини Бабкіної був позитивний, і я покладала багато очікувань на малу прозу, бо вважаю, що ця авторка може написати цікаво, глибоко і перевдягнувшись на прозаїка. Але через малу кількість текстів я так і не зрозуміла, який із неї новеліст. Проте за “Костю” дякую, це одна з новел, яку я ще довго не забуду.

Джерело: блоґ Читацький щоденник.

(Visited 92 times, 1 visits today)