“Любовне життя”: По той бік сексу

Розрекламований роман Оксани Луцишиної, який заповідався на те, щоб стати таким собі бенгальським вогником на традиційно млявому тлі сучасної української прози під завісу 2015 року (у час, коли журі кількох премій намагається роздати нагороди так, щоб не осоромити ні себе, ні відзнаку, і щоб з друзями та між собою не надто пересваритися) – нарешті є. У шорт-лісти він потрапить аж наступної осені, а зараз, у міжсезоння, має достатньо часу, щоб бути прочитаним.

Це роман про невдалий роман – із випадковим коханцем, університетським середовищем, новим простором, урешті-решт. Подруги Йора та Інга, наївні героїні-емігрантки впадають у страшну депресію, переплутавши Справжню Любов із сексом без зобов’язань. Ніщо не здатне втримати на плаву східноєвропейську жінку, якщо їй розбили й серце й обламали крила: Йора впевниться в цьому мільйон разів, аж доки абонент не заблокує її номер, Інга намагатиметься наздогнати потенційного жениха, навіть якщо цей юний спортсмен буквально бігтиме від неї, не озираючись, і заховається за широкими спинами працівників терміналу – а потім, розбита психосоматичними болячками, кожна з них дивитиметься у стелю так довго, наскільки вистачить коштів на оренду жилплощі. Невідомо, що привело їх сюди, у велике американське місто, чому вони вирішили, що досягнуть тут успіху, на що роблять ставки, навіщо їм низькооплачувана робота саме в університеті, що їх не влаштовує в рідній країні. Натомість дізнаємося про сексуальну привабливість Йори: її молоде струнке тіло приваблює то підстаркуватого актора-плейбоя, то старого багатія (звісно, вона йому не продається), то водія евакуатора. На відміну від Інги, вона ще не готова до стабільності в обіймах представника середнього класу. Про освіченість героїні відомо із розлогих описів її видінь: допитливий читач, мабуть, одразу ж кинеться їх розшифровувати, а підготовлений зрозуміє майже все одразу. Дбаючи про отого підготовленого, авторка додає коментар «для професійних гравців у бісер» – брама відчиниться лиш для того, хто знає пароль. Виявляється, штучність персонажів зумовлена письменницьким задумом, і якщо хтось цього не зрозумів, то ось, будь ласка, колода карт, а ось детальний аналіз, де з майстерністю ворожки / дипломованого гуманітарія кожній карті знайдено відповідник – чи то іпостась героя, чи то фрагмент сюжету, як уже вийшло, вибір обґрунтовано інтерпретацією, іноді із посиланнями: Барт, Башляр, Бодрійяр, Забужко. І тут виразно помітний розрив між персональним списком літератури авторки «Любовного життя» й сучасною модою на книжки, сказати б, української інтелектуальної тусовки: ми це вже перетравили, так само, зрештою, як прийом із Таро, і вже досі вивчили, що означає поняття «екофемінізм».

Можна сперечатися про доречність співставлення роману Луцишиної із культовими «Польовими дослідженнями…» Оксани Забужко. Після відповідної заяви найуспішнішої української авторки («…я терпляче чекала, коли ж нарешті з тих “Досліджень” в укр. літературі народиться щось серйозніше, ніж потік інфантильного “порногламуру”, – і от, дочекалася! […]…а все-таки приємно впізнавати за тим усім ту “оптику” художнього бачення, яку 20 рр. тому “ввімкнули” в нашій культурі – тоді ще зі скандалом, з криком-м’ясом-і-кров’ю – “Польові дослідження”: так, як у власній прозі впізнаєш колись передані тобі потайні “ключі” від Ірини Вільде чи Сей-Сенагон…) Звідси мораль (універсальна): сіймо – і вродить») абстрагуватися досить складно, хоча саме порівняння аж ніяк не на користь «Любовного життя». Якщо це й справді прорость із того зерна, то не аж така пишна; невже й справді вітчизняній жіночій прозі не вдалося суттєво еволюціонувати за ці двадцять років? Бо якщо відсутність психологізму характерів, неприродність діалогів та недостатню прописаність тла життєвих перипетій героїні можна виправдати, підвівши під це концептуальну базу, то чим пояснити дефіцит широти задуму і, погодьмося, слабкий удар – порівняно із Забужко? «Любовне життя» не портретує ціле покоління української інтелігенції по обидва боки океану, не торкається проблем національної самосвідомості, а мудакуваті чоловіки тут є тим, чим є, і аж ніяк не метафорою мудакуватості цілої пострадянської культури чи чогось іншого. Розпочавши свій текст як непоганий роман – любовний? детективний? море можливостей відкривається перед емігранткою, яка знайомиться із підтоптаним, але все ще цікавим Себастьяном – авторка намагається створити зразок «високої літератури», тоді як її героїні більше нічого не треба, окрім протягти час на території чужої країни, протриматися якнайдовше і встигнути зустріти велику і чисту любов. Надмірне концентрування Йори на власних стражданнях у випадку локальної поразки – ну це все одно якби Оксана з «Польових…» зациклилася на отих своїх рожевих гормональних прищах. Вона таки знаходить любов, зрозумівши, принаймні на час фіналу роману, що це відчуття самодостатнє й ні від кого не залежне (гм, чи не зіб’є її з пантелику ще якийсь харизматичний гульвіса?). Але коли вже героїню закроєно на провінційну панночку, то ні Америка, ні карти Таро не зроблять з її життя чогось більшого.

На творчому шляху письменниці цей роман – ще один подоланий бар’єр, хоча ним Оксана Луцишина так і не перевершила іншу свою книжку, де також йдеться про оту, іншу, країну, любов та супутні речі – поетичну збірку «Я слухаю голос Америки».

Однак очевидно, що «Любовне життя» віхою в українському літературному процесі не стане попри усі аванси й компліменти; але тимчасовий розголос отримає – чому б і ні, вдалося ж Василеві Махну за відсутності конкуренції отримати за просто хорошу книжку нагороду, призначену найкращій книжці. Щоправда, такий висновок – радше закид авторам ненаписаних книжок, ніж гриф «рекомендовано до читання».

Оксана Щур, Літакцент

Купити в Yakaboo.ua

(Visited 237 times, 1 visits today)