“Київ-86”. Уривок роману про Чорнобильську зону

У романі ‘’Київ-86’’ Маркіяна Камиша змальована закинута столиця УРСР. Автор останні шість років автор досліджує Чорнобильську Зону у нелеґальному, ‘’сталкерському’’ форматі. Він є одним з найдосвідченіших представників течії: сумарно провів за колючим дротом більше пів року життя та кілька місяців прожив у Прип’яті. Тому найкраще знає, як писати про закинуте.

Після аварії на ЧАЕС у 1986 році – Київ ледь не спіткала доля Прип’яті. На ціле літо місто перетворилася у напівпорожню пустку з безлюдними вулицями і важеліли ядра абрикос, які ніхто не зривав – у місті нікому було їх зривати: не лишилося дітей, їх вивезли – подалі від лиха.
Цей роман – гарячий поцілунок літа в кинутому місті-мільйоннику за тридцять років після його відселення. Провідник, ‘’сталкер’’, веде двох туристів до заповітної мети – кинутого Києва, який мріють побачити всі туристи на планеті, та дістатися до якого наважуються лише одиниці.

Про автора:
Маркіян Камиш – письменник, чорнобильський нелеґал. Його дебютний роман ‘’Оформляндія або прогулянка в Зону’’, про нелеґальний чорнобильський туризм – схвально сприйнятий критиками і названий найсильнішим та найцікавішим дебютом 2015 року (Дзеркало Тижня, Літакцент). Всього за пів року після публікації – ‘’Оформляндія’’ вийшла друком у Франції, у видавництві Flammarion.

Давайте відверто: зараз я розкажу все, як було, а ви можете мене потім засуджувати,
та знайте – ця сповідь від чистого серця. Коли все почалося? У перші дні того палючого і далекого серпня. В мій Радомишль давно завалилося літо і його буєцвіття перетворювало замурзане Полісся на пишний сад. У такі дні часто забуваєш, що поряд безкрая пустеля мертвої Землі і треба довго летіти ґвинтокрилом, аби дістатися до першого живого міста по той бік Дніпра. Я саме колупав свій дирчик: викотив його з гаража, поставив гріти боки під сонцем і слухав іноземні пісні. Окрім візитів, я взагалі мало цікавлюся рідним Містом: не роблю тематичних запитів у пошукові системи, не читаю новини у пам’ятні дати, уникаю контактів з журналістами і не веду блоґ про покинуті місця, які знаю краще за всіх.
Та кілька разів на рік дзвонить блакитний телефон. Це Толік – мій менеджер, якщо у таких, як я, взагалі можуть бути менеджери. І якщо до таких, як Толік, взагалі можна вжити слово „менеджер“. Він отримує свої двадцять п’ять відсотків і дуже старається. Він дзвонить, коли знайшов мені жирних клієнтів – іноземців-мажорів, яких треба провести в Місто, показати їм пустку і ще багато всього показати. Отримати свої п’ять тисяч доларів і жити спокійно до наступного разу: квасити, ремонтувати мотоцикл, тягати з річки жирних линів і готувати їх у коптильні, чорній від кіптяви часу.

В інших ситуаціях я намагаюся про Київ не згадувати.

Тоді саме задзвонив блакитний телефон. Толік говорить швидко, ковтає слова і картавить, ніби всотав всі мовні дефекти, і лоґопедам можна показувати його на конференціях, замаринованим у банці, як цікавий приклад мутацій гортані, голосових зв’язок, ну, всього того, за рахунок чого людина може говорити, а не просто нявчить, скажімо, як кицька. Цього разу японці. Просто не уявляю, де він їх знаходить.
Толік розсилав листи в іноземні тураґенції з пропозиціями порушити закон, сидів на тематичних англомовних форумах і працював, працював, працював. Мені з ним пощастило. Тридцять років тому ми гналися наввипередки на велосипедах „Україна“, аж раптом з-за рогу вигулькнув Москвич кольору червоної цегли і Толік, мимоволі здавши на розряд з акробатики, приземлився лівим коліном у наждачні абразиви темного асфальту. Скалічившись. У Київ він ходити не міг. Лишалося шукати клієнтів і пропивати свої двадцять п’ять відсотків зі мною в єдиному пристойному пабі сонного Радомишля – охоронця і прикордонника мертвих земель.

Японці. Засмаглі індустріальщики з важкими тушами дзеркальних фотоапаратів: тупі запитання, сотні кілометрів ходу, засідки, дахи хрущовок, говорити англійською, слухати японську. Ненавиджу Київ.

Я чекав на них у готелі славного міста Коростишів – звідси до Міста дістатися зручніше за все. Місцина не з приємних, і щастям тут не пахло ані під час червоних парадів, ані під російську попсу дев’яностих. Не пахне і тепер. Смердить старими матрацами і тхне хрущобами з узбецькими килимами на стінах. Номерний фонд цілком нагадує київський готель „Дніпро“. Тільки дерева ростуть не в кімнатах, а в коридорі. У таких потворних гігантських вазонах, біля яких сидять беззубі повії на бордових дерматинових кріслах. Тут червоні стіни, ніби Хемфрі Боґарт пішов у шалман, а кіно з ним раптом стало кольоровим, ніби з часів Лакі Лучано готель не ремонтували і не витирали пилюку, яка запорошила вульгарний бордовий плюш. Тут все просякнуте сексом. Всі ці стіни, – вони ніби зведені із засохлої сперми і тільки для годиться пофарбован і в червоне. Може, це і не фарба взагалі.
Тут є все для розкішної історії: задряпаний до півсмерті бар з похмурими типами і колоритний, вузький провулок без відгалужень, дверей та газопроводів. Саме такий, аби напідпитку зустріти там трьох румунів, пару разів перепитати що вони там лопочуть своєю, блядь, циганською мовою і отримати лезом під ребро.
Сюди не дотяглися щупальця онлайну, і оптоволоконні дроти не дотяглися, тут не слідкують за модою і не репостять відомих блоґерів. Чорт забирай, ну звісно не репостять. Тут хлопці зрізають зі старих запорожців верх, перетворюючи їх на кабріолети: перетворюють на гордовитих жеребців битих поліських трас і везуть верескливих дівок під товстим шаром дешевої косметики в густі соснові ліси, везуть під звуки попси і декалітри дешевої слабоалкоголки, везуть культурно відпочивати біля малих поліських водойм.
Уже вечір, а я навіть не хочу в бар. Не хочу нариватися на сині дині автохтонів, не хочу тиснути на їхні базові цінност і – порушувати територію і зазирати в очі їхнім жінкам. Я замовлю піцу і літр яблучного соку, слухатиму музику, дочекаюся кур’єра з теплою картонною коробкою, неспішно жуватиму, і вкотре почну перебирати спорягу, готуючись зустріти японців.
Я бачив їхні самурайські резюме: шалені драйви на action-камерах, семитисячники і вертухи на бордах. Вони купують спорягу на замовлення і ганяли країнами, де ембієнтом гасять автоматні черги повстанців. Шаробанилися пустелями і бурями, коли пісок забиває фототехніку і треба ховати її у спеціальні чохли. Вони навіть збиралися ганяти на борді у смерч, але, дякувати Богові, передумали в останній момент і просто напилися в полі з панорамою реднецького дестрою на півдні Американщини. Попри це все, я не знаю, як вони витримають дорогу на Київ. Дзеленчить блакитний телефон – Толік їх нарешті привіз. Вони широко посміхаються, але ховають себе за окулярами Ray-Ban Aviator. Толік каже, що це – Наокі та Ікумі. Чудово, неясно тільки, яке з імен чоловіче.
Все було як завжди. Я довго не спав, а коли спав – то мало й уривчасто, але без тривожних снів людини, яка чекає лиха. Спав міцно і не бачив шмаття рваних снів: вони в мене завжди йдуть шматками, ніби компіляція з яскравих і насичених дією короткометражок п’ятисекундного кіно. Японці прокинулись раніше, були на взводі і нічого не могли з собою вдіяти. Ходили вперед-назад, рефрешили стрічку FB, матюкалися на швидкість мережі, виходили на балкон і тривожно дивились у небо, сподіваючись не отримати по носі важкою слиною першої, зливневої краплі. Толік повезе нас до місця входу. Я кручуся навколо його Тойоти і повторюю, що всім треба сховати рюкзаки в машину і у нас саме підходящий для цього багажник. Ми зараз ніби група у смугастих купальниках: помітні відразу і здалеку. Клоуни ми, коротше.
Хмари помалу відступають і вже світить прохолодне та яскраве вранішнє сонце. Толік дає по газах, крізь бокове скло я роздивляюся ранкові тумани на залитих довгими променями полях. Втичу на силуети ЛЕПів на ґоризонті і сиротливі ікла покинутих водонапірок. Я нарікаю, що виїхали ми запізно. Але вже скоро під’їдемо до колючки, гнатимемо асфальтовими роздовбишами і рвучко зупинимось у потрібному місці. Толік запаркує машину там, де я скажу, а японці – перелякаються. З машини ми кулею виплюнемося в хащі. Тихо-мишачи підкрадемося до кордону. Менти і ВОХРи у цей час саме роблять ранкову пробіжку. І ми робимо – біжимо, перечіпаємося через товсті гілки минулорічних буреломів. Японець швидко повторює слово «Fuck».

За моїми розрахунками, ми потрапимо в Київ за три дні.

Метрів за триста після того, як він вперше сказав «fuck», ми заскочили в лісок, я бухнувся на землю і скомандував привал. Біжучи, думав тільки, що нас зараз візьмуть і я виглядатиму, як невдаха. І другу частину бабла не отримаю. Не взяли. Японці скинули чорні туші рюкзаків на сухолистя минулої осені і впали на них, відхекуючись. Я говорив, що найстрашніше позаду, але я – останнє брехло. Звідки мені про те знати? Аби заспокоїти їх, я роблю впевнений вигляд і пускаю ротом кільця диму у вранішній ліс. Він допитується, як ми підемо, як будемо обходити пости, випитує про зелені плями лісів на старій топографічній карті у мене в руках, а вона сидить чомусь мовчки, ані пари з вуст, і слухає ліс.
Після першого привалу всі відчувають полегшення. Підриваються і тягнуть важелезні наплічники в гущавину соснового лісу, ще не встигши втомитися і знаючи – попереду свіжа прохолода неглибоких рік, а над головою – гарячі засоси палкого серпня.

Саме купатися.

Години три минуло, як ми перелізли колючий дріт. Ніби і щойно, а ніби вже давно – ліс одноманітний, нескінченні лави сосон довжелезні, а під ногами хрускотять шишки і шурхотить золотава хвоя, занурюючи у безодню спокою. На моїх трекінґах кругляві шнурки ковбаски, які постійно розв’язуються і я шнурую їх щораз швидше, хутко підриваюся, ніби вибираючи маршрут. Насправді мені просто заблукати у трьох соснах і я постійно забуваю, з якого боку росте на деревах мох, з якого боку Північ, з якого боку колючого дроту справжнє життя. Я молюся на GPS, молюся на сигнали з космосу – вони намалюють мені маршрут, ніби чайки, які сповіщають про берег.

Парить на дощ.