Життя у війні і дощ миру. Про книгу Гурама Одішарії «У Сухумі очікується дощ»

Примиритися через мистецтво. Можливо це чи ні? Чи може книжка (чи будь-який інший художній витвір) зіграти роль акумулятора та реорганізатора проблеми? Як, скажімо, роман Ентоні Дорра «Все те незриме світло», де воєдино сплетені долі хлопчика-німця і дівчинки-француженки, де їм поодинці і спільно (але однаково трагічно) доводиться переживати трагедію Другої світової війни. Чи як новела Еріка-Емманюеля Шмітта «Босерон», де єврей, що пройшов концтабори, чує символічне «пробач» від французького шляхтича, який виказав його під час війни. Чи як роман П’єра Леметра «До побачення там, нагорі», епічного тексту, де підводиться риска основних висновків Першої світової війни – ключового конфлікту ХХ століття для європейців… Напевно, такі твори можливі тільки після трагедії, на певній дистанції – часовій, людській, моральній.

Утім, часом спроби знайти компроміс іще в ході конфлікту з’являються у вигляді текстів-метафор. Таких, як повість Гурама Одішарії «У Сухумі очікується дощ». Це свого роду поема в прозі, ода прекрасному місту на березі Чорного моря, втраченому місту, містові-мрії, містові-примарі… У римські часи Сухумі звався Себастополісом – так саме як і одне з наших втрачених міст-примар разом із примарним Кримом. За радянських часів це був один із найпопулярніших курортів, але конфлікти початку 1990-х, а потім російсько-грузинська війна 2008 року, тяжко поранили місто братів-Диоскурів, виснажили його. Про що й пише Гурам Одішарія.

Більша частина життя автора минула в улюбленому місті, він прожив там «приблизно чотири тисячі дощів», адже «за допомогою дощу можна встановити людський вік […] І тільки Господь тепер відає, скільки ще попереду дощів-життів». Цією метафорою дощу Гурам Одішарія намагається змити всі ті лиха, які вже понад чверть століття переслідують рідний Сухумі – давньогрецьку Диоскуріаду. Лиха, через які він – інтелектуал – був змушений стати біженцем, жити нібито й зовсім поруч, у сусідній Грузії, де зробив блискучу кар’єру, але – досить далеко, аби перетворити реальне місто на особистий міф.

Справді, міф. «У Сухумі очікується дощ» читається, мов епічна поема на кшталт «Одіссеї». Цей твір Гомера останнім часом набув великої популярності серед сучасних авторів. Ерік-Емманюель Шмітт використовує його в одному зі своїх перших романів «Улісс із Багдада», коли герой, втративши все в розгромленій столиці Іраку, мандрує через Єгипет, Італію та Францію до омріяного Лондона. Сумна подорож, сповнена розчарувань. І ще одна спроба замирення через книжку. «Одіссею» використовує у своєму романі «Зелене на синьому» і ветеран Афганістану й Іраку Елліотт Аккерман, а мотив «Іліади» лунає в романі Лі Карпентер «Одинадцять днів». Вочевидь, світ повертається до епохи карколомних війн, героїзму та переосмислення себе зі зброєю в руках.

У книзі пророка Ісаї сказано: «Я витворюю світло й творю пітьму, чиню добро й допускаю зло. Я, Господь, усе це чиню». Сухумі для Одішарії був втіленням миру, себто добра. Це видно з вміщених до збірки поетичних текстів. Вони ліричні, місцями піднесені, місцями сумні, сповнені моря, птахів, дощів та дерев. Поєднання цих текстів – написаних до грузинсько-абхазького конфлікту початку 1990-х років – і повісті «У Сухумі очікується дощ», написаної вже по війні, створює дивовижний ефект відсутності війни. Її немає. Вона потонула в мовчанні, в шелесті дощу, після якого має – повинне! – прорости щось нове, свіже, добре. До та після війни. Яку теж творить Бог. І, звісна річ, її жахливі наслідки, які автор спостерігає вже у Тбілісі – іншому місті, яке стало йому за рідне. Ветерани, інваліди, біженці, сироти…

Як не крути, а Грузія для нас нині – чи не найближча країна. Близька спільним ворогом і спільним горем. Коли читаєш про вкрадені Сухумі та Гагру, мимоволі думаєш про вкрадений Крим. Цей дискурс – дискурс ностальгії і відчаю – є й нашим дискурсом теж. Коли Церетелі пише про викладання російською мовою у грузинських школах у середині ХІХ століття, мимоволі згадуєш Тараса Шевченка (з яким Церетелі був знайомий особисто). Коли читаєш про чоловіків-споглядальників у притчах Менабде, то мимоволі приходить на згадку відома карикатура: людина, оздобившись попкорном і кока-колою, дивиться… але не в телевізор, а на глобус, який палає війною. Таке нині наше життя. Життя у війні, упродовж якого ми очікуємо на цілющий дощ миру…

Іван Рябчій, журналіст, перекладач

(Visited 302 times, 1 visits today)