Еліс Манро – домогосподарка із Нобелівською премією

фото: bookfans.net

Еліс Манро – 84-річна канадійська письменниця, Нобелівський лауреат 2013-го року. Перше узагалі не викличе цікавості у більшості, а друге ще більш-менш. Вона із тих (дуже багатьох) хороших письменників, яких дуже погано знають в Україні. Про це можна говорити лише б через те, що досі не має жодної перекладеної збірки.

На початку кар’єри преса її називала письменницею-домогосподаркою. Тим не менш, Манро заснувала книжкову крамницю, яка й досі існує. Виховала двох дітей і  весь цей час писала оповідання.

Манро написала 14 збірок оповідань. Усе життя вона займається тим, що пише коротку прозу. Правда ж, таких історій небагато? Вона удосконалила цей жанр до такої сконцентрованості, що в деяких її творах усього на 30 сторінок поміщаються цілі романи. Про цю особливість авторки пишуть багато, і це виправдано. Часом її одне речення може сказати більше, ніж цілий розділ. Так от, наприклад, закінчується одне із оповідань: “Я выросла, потом постарела”. Контекст історії говорить про те, що більше нічого про цю героїню нам не потрібно знати.

Чим формується така концентрованіть? Тим, що Манро не переповідає життя своїх героїв, а частіше героїнь. Вона концентрується на найважливішій та ключовій події життя. Яка і формує подальші події, та власне долю героя, впливає на його характер та стосунки із друзями. Це може бути історія жінки, яка читаючи книгу знайомої, розуміє, що у ній описане її минуле; історія про двох дівчат, які у дитинстві граючись втопили іншу дівчинку, але навідріз стерли цей спогад із своєї пам’яті аж до старості; або ж про те, як самотня подорож до лісу може змінити завмерлі стосунки із дружиною.

«Как нам жить» не роман, а сборник рассказов. Уже одно это разочаровывает. Сразу снижает ценность книги. Автор сборника рассказов выглядит человеком, которого не пускают в Большую литературу и он только околачивается у ворот», – іронізує Манро в одному із своїх оповідань.

В оповіданнях Манро ми не відчуваємо часу, як такого. У певному сенсі, його взагалі там не існує.  У її оповіданнях найбільш на людей впливає не час, а їхні дії та пережите. Тому й такий великий відрізок часу поміщається на такій маленькій кількості сторінок.

Остання прочитана збірка Манро “Занадто багато щастя” мені якимось чином нагадала популярний та вподобаний багатьма серіал “Фарго”. Можливо, у них не настільки багато чорного гумору, та й гумору взагалі, але оце абсурдно-примітивне життя провінції просліджується у багатьох моментах. Її герої так само себе почувають безпорадними перед світом. Вони забуті та залишені самі на себе. І від того впадають в ще більший абсурд. Найближчим, мабуть, до цього порівняння є перше оповідання зі збірки –“Виміри”. У ньому рівень жаху на фоні абсолютно звичайно життя аж зашкалює. Зрештою саме після цієї історії, я не могла спокійно спати. І для порівняння збірка “Втікачка” не має таких кримінальних сюжетів. У “Щасті” їх більшість, і всі вони по-тихому страшні.

Комусь Манро буде здаватися занадто повільною, жіночною, провінційною. Хай. Її історії зовсім не нагадують солодкі жіночі романи. У них зовсім немає пафосу і прикрас. Вони написані жінкою, але не суто для жінок. Та й не скидаються у чорну соціалку чи трилери. Її історії залазять в глибину людської психіки. Йдуть поряд із людиною, яка щось вчинила, але навіть не здатна про це згадати, настільки підсвідомими були її дії.

Закордоном часто називають Чеховим у спідниці. Щиро кажучи, вона мені його зовсім не нагадує. У ній немає того тужливо-саркастичного фону, який притаманний майже усій російській класичній літературі. Тут цього нема.Так історії короткі і чіткі, але хіба ж тільки Чехов оперував вправно цим жанром?

Кому і для чого варто читати Манро? Тим, хто любить спостерігати за вивертами людських дій та думок у дуже несподіваних ситуаціях. Поціновувачам незвичного у звичайному житті. Стійким до шокових історій, адже те, на що здатна людина, не так легко осягнути.

У збірці міститься 10 оповідань. “Занадто багато щастя”, – так називається останнє оповідання, найдовше серед усіх. Воно описує життя вченої, математика та письменниці Софії Ковалевської. У цьому зокрема, та й у решті оповідань щастя аж занадто мало, ніж у самій назві.

Зрештою більшість сюжетів цієї збірки нагадують замітки із місцевої газети, у суть яких настільки глибоко занурились, що із того виросли повноцінні випуклі історії.

У її творах багато учительок, викладачок університетів, домогосподарок, чоловіки часто займаються роботою по дереву, загалом нічим не виразні люди, які на перший погляд не здатні на жодні несподіванки.

Еще он прибавил, что не хотел бы вмешиваться в ее жизнь.

– А ты и не вмешиваешься, – ответила она.

– Ты точно это хотела ответить? Мне показалось, ты собиралась сказать что-то другое.

Да, действительно, она чуть не спросила: “Какую еще жизнь?”

Нет, ответила она, ничего. Ничего не собиралась.

У Канаді збірник вийшов у 2009-му році. Цікаво враховувати той факт, що авторці під час написання цих історії було щонайменш 74 роки. Її ясність розуму вражає. В одному із інтерв’ю у Манро запитували, як змінюються її історії з віком, вона відповіла, що ” дівчиною писала про дівчат, жінкою про жінок, а коли постарішала, то почала писати про старших жінок”. І це виглядає скоріше жартом, адже у збірці багато гарно виписаних героїв набагато молодших за авторку.

Крім Нобелівської, Манро має Букерівську та три Губернаторські премії (найвища літературна нагорода в Канаді). Після оголошення премії “Занадто багато щастя” переклали російською. У 2012-му вийшла її ще одна збірка “Dear Life”, після нього письменниця оголосила закінчення кар’єри. Але от нещодавно з’являлися чутки, що вона може змінити своє рішення.

Їй закидають занадто продуману структуру оповіді та відсутність неочікуваностей в сюжетах. Що пересічному читачеві буде нецікаво це читати, що це не змінить чийогось життя. Мені важко із цим погодитись. Читайте, і самі зрозумієте. Лише додам, що ці історії саме такі, які б мені хотілось прочитати, а може б і написати.

Джерело: блог Етажерка.

Купити книги автора в Yakaboo.ua

(Visited 653 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com
  • Anna Potiy

    Благодаря этой статье заинтересовалась творчеством Манро. Купила одну книжку, и не пожалела. Замечательный автор! Спасибо за такую находку! 🙂

    • Yakaboo

      Пожалуйста, Анна) Нам очень приятно)