«Безодня», або перша збірка прози режисерки Марисі Нікітюк

«Безодня», перша збірка оповідань режисерки та сценаристки Марисі Нікітюк, вийде друком у квітні до Книжкового Арсеналу у «Видавництві Анетти Антоненко». Фільми за сценаріями Марисі брали участь і збирали призи на престижних кінофестивалях в Італії, Грузії, Вірменії, Німеччині, Іспанії. Прозовий дебют авторки вирізняється стилістичною фактурністю, повною гармонією соціального сюрреалізму і поетичної жорсткості.

«Безодня» – це історії катастроф, які не тільки спричиняють колапс у внутрішньому світі героїв, а й можуть призвести до загибелі всесвіту, в якому ми живемо. Одвічна жорстокість, як і безмежна любов зазвучать у новій тональності, де з’являються незвичні сенси – і оголюється найсокровенніше. Лейтмотивом оповіді є сміливий погляд автора на суперечливу людську природу. Однойменне оповідання «Безодня», фрагмент з якого читайте нижче, розповідає про міліцейську державу, де двоє міліціянтів по дорозі за новими рекрутами потрапляють у невідоме село Безодня.

Жителі села налякані, слухняні, з жахом спішать в свої домівки до заходу сонця. Вже рік як у селі зникли міліціонери та Голова сільради. Новоприбулі менти швидко беруть під жорстокий контроль місто і його жителів, але, схоже, людям саме того і треба. Безправні покарані селяни все одно щасливі і чекають на криваво-жорстоку владу, щоб раз на рік на Свято Врожаю помінятися з нею місцями.

Уривок з книжки

“Валєра йшов згризеним асфальтним бездоріжжям швидко і впевнено, приховуючи біль у стегні, на яке шльопнувся при завалюванні автобуса. Він уявляв себе ветераном війни, героєм. Що довше він ішов, то більше фантомних медалей з’являлося в нього на грудях, а в скронях відбивалося глухим забоєм ізсередини стегна: «За Родіну, за Сталіна!» Раптові фантазії Валєри збуджували в ньому патетичний піднесений стан, замість кукурудзи йому салютували сотні тисяч із бісними очима та гострими вилицями на військовому параді в тугому обрамленні танків, «тополів» та «іскандерів». «Ура!» — майже прокричав від болю в стегні Валєра. За ним плівся, зігнувшись навпіл, Саня й підкрикував, як міг: «Ура!
Ура! Ура!» — й підтримував, як міг, хворобливі фантазії старшого товариша. «Не пизди тут», — визвірився Валєра, розуміючи, що каліка-наркоман псує весь пафос його сліз. «Негідників не беруть не тільки в космонавти, а й на паради, пшов вон від моєї слави!» – хотів завити Валєра. Але не було ніякої слави, тільки розбиті, розкурочені дороги й покинуті поля кукурудзи.

На п’ятому кілометрі спортивного кроку парадно-уявного маршу інвалідів перед затуманені погляди Валєри й Санька випірнув дороговказ — село Безодня 3 км. Саня нічого того не побачив, бо волікся за Валєрою, не піднімаючи ні голови, ні, в принципі, чого іншого. Перед ним усе проносились образи з минулого, тасуючись із пощербленим сірим асфальтом — бетон і кров замішувались у розквашене обличчя п’янички, якого били колеги-міліціонери з відділку, і якого бив Саня. Бив, а точніше, добивав під гавкіт колег, двох дебелих хлопаків з периферії. Саня м’яв м’яке лице п’яного дідка, замазаного з підборіддя до сивини синьою фарбою в ніч із 31 жовтня на 1 листопада, а дідок тільки й повторював:
«Вони пшикали мені в обличчя фарбу, не бийте мене! Ну не бийте! Я вчитель історії!» — він кричав таким синім своїм, полущеним ротом. Але Саня не спинявся. І саме таким безбожним гівнюком він подобався своєму батькові.
Тим часом із посинілого обличчя крізь асфальт — бозна- де між полів кукурудзи — на Саню дивився спокійним прямим поглядом Леонід Анатолійович. І Сані не спало на думку нічого іншого, як сказати: «Я ж допоміг тобі, сука ти така».

«От шо за блядська країна — то Неграші, то Нерадівка, то Плачівка, то Безодня, мать його так. Хто так називає села? Покажіть мені цих підарасів!» — Валєра й напівживий Саня стояли перед будинком сільради на круглому майдані, що від нього далеко вгору зміїлися полущені дороги. Будинки потопали в печальній серпневій зелені, яка передбачала близьке завершення чергового циклу життя. По центру стояла бордова прямокутна неоковирна будівля — нічого в ній не було ні красивого, ні гармонійного, лише білий кант по периметру входу, а двійко білих колон вливали в бідність архітектури трохи давньогрецької величі. Але буквально ледь-ледь. Справа був клуб, зліва стояло щось квадратне — чи то сарай, чи то будка дільничного. По дорозі на площу Валєра розпізнав кілька магазинів – з амбіційною назвою «Лідер» та менш амбіційного, але ближчого «до народу» — «Кошика». Ще по дорозі біля «Лідера» причаївся гендель «Кафе-Бар». А перед ним була автобусна зупинка. Словом, все, як у людей, і нічого таки дивного. От тільки де в цьому селі Безодня були бодай якісь люди? Валєра роззирнувся в усібіч і почув, як на все село мертвотним шепотом шелестить листя в кронах дерев.

Саньок приліг на газон і спромігся сказати лишень: «Атєц, остав мене тут і принеси води», — і вирубився в неспокійний жовто-зелено-сірий сон, майже кольору власного обличчя. Копняка під дих Сані за «принеси води» Валєра вирішив приберегти до того часу, коли колега й соратник повернеться до тями.

У сільраді було порожньо, кабінети відчинені. За столом секретаря в приймальні Голови лежала кипа паперу, а на краях нижніх папірців осів вже пил сірими волохатими клаптями. Спека розпирала простору приймальню — вікна з білими тюлями й жовтими шторами, більше схожими на рушники, були закупорені. Валєра не витримав і ввімкнув рудий вентилятор, що вмить надирчав на Валєру осілої на його крилах пилюки, а потім погнав, заперечно хитаючи головою, гаряче солодкувато-прогниле повітря.

В кабінеті Голови сільради було так само порожньо й так само безлюдно запилено. Останні записи на папірцях датувалися літом минулого року. «Серпень-серпень, серпень-хуєрпень», — подумав Валєра й хитрувато посміхнувся. В неперегорнутому календарі з тракторами й житом виднілося кілька обведених дат, підписаних якимись масними шифрами. У минулорічних планах Голови на наступний тиждень було Свято врожаю.

У сараї дільничного виглядало все майже так само безлюдно, безповітряно й бездушно. Що, на перший же погляд, здивувало Валєру, то це запис на шість міліціонерів у робочих списках. Вже було дивно, що в такій безлюдній географії є дільничний. У селах подібного значення, тобто ніякого значення, жодного міліціонера — йдіть собі, будь ласка, як у вас підпал, убивство чи корову хто вкрав, до сусіднього адмінцентру, а тут «нічого розводити власть». І раптом аж шестеро, із табельною зброєю, і жодного на місці при виконанні службових обов’язків, судячи із записів, десь плюс мінус вже також із рік.

Валєра стурбовано оглядав дільницю. Ні в шафах, ні в кімнатах зброї не було, не було ані ножів, ані палиць. По вицвілих блакитних коридорах, встелених червоним здутим лінолеумом, лампи не горіли, було темно й понуро. Валєра помітив сходи до підвалу, притрушені білим крейдяним пилом, і повільно попрямував туди. Але раптом двері дільниці відчинилися й зачинились, і десь у кінці коридору хтось човгучим притишеним кроком попрямував до кабінету дільничного. Валєра розвернувся повільно, безшумно, як довгоногий гепард, і так само довгоногогепардово, амортизуючи будь-який можливий скрип-звук, присівши в колінах, підкрався до відчинених дверей дільничного.
У шпарину між дверима й стіною Валєра бачив стола, заваленого папірцями. Біля столу вовтузився чоловічок-підсвинок у болотяних штанях і в синій тенісці, підстрибнутій на грудях, що ніби піднімала під пахви чоловічка, змушуючи тягнути його плечі до вух. Чоловічок хоч і був пригнічений долею і, вочевидь, іншими людьми, але справляв враження маленького хазяїна. Він фактично хазяйнував за столом дільничного і щось наспівував. Валєра відчув своїм гепардовим чуттям, що створіння перед ним було безнадійно безпечне, і вже не шифруючись зайшов у двері. «Ти, гнида, ващє хт…» — не встиг він закінчити свою першу привітальну фразу, як чоловічок заверещав, піднявши руки до вух і притиснувши лікті до тіла. Він носився з боку в бік, не перестаючи кричати. Валєра миттєво вихопив пістолета і все намагався тримати підсвинка на мушці. Але в’юнкий чоловічок продовжував метушитися і, обпетлявши Валєру, промайнув повз нього й вибіг. Валєра погнався слідом і на безлюдній вулиці вистрілив у повітря зі словами: «Стій, бо вб’ю!» Підсвинок зупинився й почав кусати руки, викрикуючи хоч би щось зрозуміле, і звучало воно як: «Тепер усі знатимуть! Тепер усі знатимуть!»

Санькові снилося, що в нього стріляв Леонід Анатолійович, стріляв і врешті встрелив, і Саня здригнувся, розплющив очі й дуже пошкодував, що розплющив. Недалеко перед ним стояв Валєра, тримаючи на мушці якогось боягузливого вихідця з клерків, що лопотів щось незв’язне й, мабуть, навіть надув собі в штани зі страху. А до майдану поступово стали сходитися люди. Саня зрозумів, що денне світло йому не товариш і знову відправився до країни своїх страшних снів.

— Гєночка, то ти живий-здоровий? — спитала сухорлява жінка з хустиною на голові та чорними набряклими колами під очима.

Гєночка не дуже був радий жінці. Вона підійшла ще ближче до Валєри й зупинилась.

— А ви наш новий участковий? Я Вєра Павлана.

Червона сукня в білу крапочку була на Вєру Павлану надто широкою, доводилося її туго зав’язувати на талії тоненькою стрічкою, передавлена ж стрічкою сукня бралася вайлуватими зморшками.

Валєра зброї не опускав, а з найближчих будинків, з порослих високою травою, деревами й кущами дворів, звідусіль стікались люди. Чоловіки й жінки йшли боязко, озиралися, зрідка вітаючись одне з одним. «А де ваш попередній участковий, Вєра Павлана?» — Валєра супився, Валєрі, в принципі, не завадив би зараз напарник, але напарник відсипав свій хмурий трип на газоні перед сільрадою й спостерігав, як уві сні Шива перегризає горло Ґанеші. Крізь сон він щось скрикував, махав руками в повітрі, вболівав за слона й здригався. Тобто в звірському відстрілі однієї половини села й побитті іншої Саня взяти участі не міг. А якщо розраховувати цей суперплан на одного Валєру, то миттєво з’являються діри в стратегії.

— Де ваша міліція? Де голова сільради? Я маю вказівки з центру до виконання!

— То вас прислали сюди зі столиці? — худорлява Вєра Павлана мироточила романтичними інтонаціями й характерним зблиском в очах, наче вже завтра, вслід за двома брудними й незрозумілими ментами, до села приїдуть фури із сукнями й капелюшками за найновішими лекалами останніх новинок зі світу моди, як у жінок генералів.

Валєра не витримав і вистрелив у повітря ще раз.

— Шо, блядь, не ясно в двох простих запитальних реченнях? Де, блядь, на хуй ділась ваша міліція і де, мать його так, Голова сільради?!

Люди присіли навшпиньки ничма у пилом вкриту землю й стали прислухатися, як зайчики, до Валєриного голосу. В цей момент Гєна, про якого вже майже всі забули, раптом зірвався й побіг. Швидко побіг десь угору в напрямку зарослих здичавілих дворів, розриваючи руками повітря. Але добігти Гєна не встиг. Так само раптово вискочив із сусіднього двору якийсь хлопака й, схопивши Гєну за шию, став його душити. Хлопака кричав високим неприємним голосом:

— Гєнку! Гєнку поймав!

Гєна плакав, селяни сиділи нищечком, як мишки, — як мишки тихо, як мишки в траві й землі — зрештою, і передавить їх хотілося, як мишок поганих. Валєра націлив на хлопаку пістолет і став кричати:

— Ану, молокосос, ану кажи, де менти поділись?! Бо вб’ю тебе, точно вб’ю.

Хлопака продовжував стискати й трохи надавлювати всією своєю вагою на Гєну, наче хотів сісти йому на голову, й залементував:

— Дядя, дядя, не стріляйте! Нема ментів, дядя, рік як ушли…

— І Голова сільради, і взагалі все начальство, ми не раз телеграмували про це неподобство в столицю, але майже рік ми не маємо ніякої відповіді,— перебив хлопаку поважний чоловік.

Валєра різко перевів пістолета на нього. Це був показний чоловік гарного здоров’я, років сорока, з якимось поміщицьким душком у поставі та в манерах. Щойно Валєра перевів увагу, як Гєну затягнув до зелених кущів хлопака, наче страшна велетенська анаконда всмоктала свою жертву в хащі джунґлів. Валєра тільки і встиг стрелити в той бік. А чоловік із поміщицьким душком попросив цього більше не робити — вони самі розберуться.

Вєра Павлана намагалась чоловікові усміхатися привітно, а всі решта опускали очі, видно було, що його тут боялися й не любили.

—Звіть мене Федором. Просто. Я зайвої церемоніальності не люблю, — а весь його вигляд і постава говорили, що любить і підтримує й нікому спуску не дає.

— Фєдя, там, за селом, перевернувся наш автобус, і нам потрібні ваші руки, щоб його піднять та поїхать собі далі. Ти мене, Фєдя, добре розумієш? Чи будем застосовувати насильство?

— Федір, звіть мене просто Федір, — сухо повторив чоловік.

Судячи з хитрого блиску в його очах, він добре все розумів і не збирався сперечатися з представниками влади й закону. І враз з обох боків було досягнуто згоди й нейтралітету, Федір покликав якогось Єгорку. Із зелені й пошарпаних парканів моментально вискочив той самий хлопака, що тільки-но душив Гєнку, тільки погляд у нього був тепер сп’янілий і здичавілий одночасно. Одурілий Єгорка свиснув, і ще троє таких самих, як він, повистрибували із зелених безодень. Вони тлумаками підняли ще чотирьох вайлуватих селян, запилених ваньок-встаньок із розкуйовдженими бородами й вусами, і погнали їх за Валєрою, в бік автобуса.

Охороняти ж Санька Федір поставив Вєру Павлану. Саня чув, як біля нього хтось сів. Хтось м’який поклав його голову собі на коліна, якась жінка пестила його стомлену натруджену ненависною реальністю й тяжкими снами голову й несла якусь маячню. Серед потоку ніжностей Вєри Павлани – крізь водяну субстанцію, що затуманила всі п’ять його органів сприйняття — Саня розчув: «милий хлопчик» і «які в тебе довгі пальці», і «смачний милий хлопчик, зовсім дитя». Сані здалося, що його пальці потрапили в липкий кисіль, наче він маленьким бігає по літній кухні у баби в безкраїх степах Херсонщини і стромляє пальці в кожну склянку киселю. Але кисіль не такий холодний, як завжди, а теплий, липкий, прозорий, з неприємним запахом. Потім спідниця баби підійшла до маленького Сані, взяла його закиселену руку, засунула собі між ніг і стала заштовхувати в упріле волохате проміжжя дрібні пальці дитини.

Саня нервово скидав голову то вліво, то вправо, а Вєра Павлана тільки повторювала утробним низьким голосом, важко дихаючи: «Такий смачний хлопчик, мій хороший”.

(Visited 351 times, 1 visits today)